11

Цієї ночі я так і не зімкнув очей. Все наглядав за красою неба. А вже коли починало світати я побачив вогняний слід. Він вів до Леї. За мить все небо освітилося.

Ось і прийшов той час,

Коли байдужість руйнує світи.

Коли знесе нас

І нічого не вдіємо ми.

Розлетілася Лея

І скоро вона упаде.

Скажіть де я, і коли це усе мине.

Заволали сирени. Почувся тупіт сотні ніг. Трипілля готувалося... до війни? Нашу охорону теж зняли, тому ми вільно могли вийти. Васильович до речі теж прокинувся і щось собі бурчав під носа, але я його не слухав і ледь не пхав попереду себе.

Ми зайшли в простору залу. Не впевнений, що саме в ту де нас першого разу зустрічали, але дуже схожу. Род міркував... А от Перун таки лютував.

— Дозвольте я їх зітру з лиця Землі! Це ж подумати тільки, ідіоти...

— В них теж є ядрова зброя, не забувай...

— То що будемо чекати, коли стане пізно, ви ж бачите, що вони роблять.

— Добре! – Підготувати командний пункт! – мовив Перун до когось в чорному і кілька осіб побігли до виходу.

Хм так ось чому він бог вогню в словʼянській міфології... А ядрена зброя, я думаю то не гармати зі звичайними ядрами... Ого, то тут таки апокаліпсис саме розгорається.

Ми нічим допомогти не могли, тому пішли до своєї кімнати. Я виглянув у вікно. А там... Там небо було в хмарах, але не звичайних. Хмари то сліди від ракет, чи що в них там було... А скільки... Досить багато.

— Ну що Пенсія, пішли у свій транспорт? Будемо, як капітани корабля...

— Ходімо. Все одно варіантів не багато.

І ми пішли. Десь далеко за горизонтом спалахнуло. А гул доходив аж сюди. Вся земля тремтіла. І ми в кабіні електровозу, ніби в кріслах кінотеатру з три де. Аж тут рація зашипіла. Дивно, адже батареї... Чи вони якось зарядилися? А потім знову спалахнуло. Як тоді з блискавкою і в додачу загуркотіло. Прямо дежавʼю їй богу. Мабуть, все. Хоча я ще думаю, отже все ж не кінець?..