9

Після трапези нам провели екскурсію містом. Мене менш дивували чудернацькі будинки, ніж два місяці, що ледь виднілися на фоні сонця. Один більший сонця і мав вигляд здоровенного помаранча, який ніби відкусили. То Фата. Інший ледь помітний на фоні неба, маленька синя крапочка. То Леля. А Місяць... Він завжди й був Місяцем.

Якось так. Не питайте, сам погано розумію де взялися, чи де ділися в наш час, ще два супутники нашої планети. Отак були, потім зникли, або не було, а потім прилетіли. Вибирайте, що до вподоби. Васильович, он взагалі голову не підіймає.

Попри всі мої намагання йому це показати, він тупо ігнорує. Зате роздивляється архітектуру.

Архітектор, все дивиться пильно у місто.
А я розглядаю небо.
Густе ніби тісто,
Хіба то так треба?
Повітря навкруг мов желе чи вода.
А дихати легко, як ніколи раніше.
Ще й прекрасна пора.
Що може бути миліше.

Я продовжував складати в голові вірші, щоб хоч трохи відволіктися від обстановки. Хоч би знати координати, може б археологічними розкопками можна було б зайнятися. Правда ще треба якось повернутися. Але як...

Я все обдумував, а напарнику хоч би хни. Хоча, в принципі, чим не пенсія. Годують, де поспати має, ніхто не турбує крім мене. Благодать. А от мені хотілося додому. Знаєте, молодий ще для пенсії.

До речі крім прогулянок і їжі з благ цивілізації навіть знайшлося, крім бані звісно, ще й телебачення. Ну майже... Можна так назвати. Замість телевізора тут було «Люстерно». Я так і не зрозумів, чи то фірма в них, чи назва пристрою. Але щось показували й то вже добре.

Васильович, як справжня літня людина, не міг довго розібратися з цим приладом, але коли знайшов новини... І байдуже, що з половини не зрозуміло нічого. Головне щоб новини. А новини таки невтішні.