6

Род підійшов до вітринного скла у своїй резиденції, найвищій споруді найбільшого міста найвеличнішої держави. Звідси все місто, як на долоні. Великий мегаполіс, столиця Трипілля, Караншина – чорний камінь в перекладі зі старотрипільської. Саме його резиденція дала назву місту. Бо ж дійсно була камʼяна і чорна. Центр всього міста, всієї фортеці.

Держава, як ніколи була могутня, але з сусідами, на жаль, не пощастило. Вже сто років тривала «холодна» війна. Навіть довелося створити стіну по кордону. Велико-трипільську стіну, що простягалася від Чорного озера до Неспокійного океану.

І тут раптом спалах, Род вже було подумав, що «холодна» війна перейшла в «гарячу» стадію. Але раптом все розвіялося. І внизу зʼявилася якась зелена машина. Якийсь дивний механізм. Ні в Трипіллі, ні тим більше в його ворожих сусідів такого не було, хоча...

— Перуне, перевір, що то за чудо зʼявилося, – натиснув він на кнопку звʼязку з головним генералом.
— Добре, пане Род, зараз мої хлопці перевірять, – почулося у відповідь.

Через десять хвилин люди Перуна вже були біля машини. Там же вони взяли в кільце двох осіб, двох дивних осіб. Що ж, значить буде допит, можливо, то ворожі агенти.

Він вийшов зі своїх апартаментів, та направився до ліфта. Якась мить, і він в просторій кімнаті де двоє мілких переляканих людей. Вони ледь сягали пояса.

— Хто ви такі, і як ви тут опинилися?
— Ми й самі не знаємо, їхали собі поїздом... Бац!.. Блискавка, і ми тут... – заговорив молодший на вигляд.
— Чим їхали? Отою іграшкою?
— Ну так... А де ми взагалі?
— В Караншині...
— В якій шині?.. – зухвало він промовив.
— Звідки ви? З Вавилону?
— Ні, з Києва... Що це за приколи такі?.. – почав він ніяковіти.
— Києва... – проговорив Род, ніби смакуючи слово, – Перуне, ти знаєш де це? Здається, вони водять нас за носа...
— Перуне?.. Ого, ми, мабуть, спимо, чи... Васильович вщипни мене...