5

— Бляха ти муха, – ледве-ледве почувся голос Васильовича.
— Що? – мій голос теж пролунав ледве чутно, хоча я прямо кричав.
— Кажу ти бачиш це, чи мені вже повилазило на старості... – Васильович теж кричав, таки добре нас грім оглушив. Я проморгав очі й виглянув у вікно.
— Та ну на... – все що зміг сказати я.

Попереду нас стояв величезний будинок, чи гора. Я сам толком не зрозумів. Бо виглядало це як камінь. Але хіба бувають такі ідеальні камені.

Ми вийшли з електровоза і оглянули його. Бляха ж ти муха! Такого я точно не очікував. Вагонів не було. Отак просто не було... Зникли безвісти. До речі як і рейки з контактною мережею. Ні, під локомотивом вони були, але ні спереду, ні ззаду їх не було. Ніби хтось обрізав. При чому не автогеном, зрізи були ідеальні. Ніби спочатку відрізали, а потім зашліфували до блиску. З проводами було те саме. Але на відміну від рейок, їм не було на чому триматися, тому вони мирно звисали зачепившись за кабіну.

— Що це за прикол такий? – не витримав я.
— А я що знаю? Хрін з вами до пенсії допрацюєш... – я прямо дивувався цій витримці. Тут колапс якийсь твориться, а він все за свою пенсію переживає...
— Рахуй, що вже пенсіонер. Пенсія, бляха муха.
— Не має чого рахувати, хіба нам нарахують... Де, блін, вагони?
— Тобто відсутність залізниці тебе не турбує? Де взагалі ми? І що це за скала така?

Походу пан Пенсія подумав, що питання риторичні, бо ж промовчав. Лише лупав очима і оглядав все навкруги. До речі я теж. І поняття не мав куди ми потрапили і де наші капці...

Ситуація так ситуація. І що з цим робити поняття не маю. Аж раптом з того «каменю» вийшло з десяток осіб в чорному. Чи прямо чорних силуетів.  Що це воно за воно хтозна, тож довелося лише чекати. Може підійдуть і все прояснять, хоча чуйка підказувала, що не варто чекати хорошого з цієї зустрічі. Але ж вірити своєму внутрішньому голосу, то не моя фішка.