4

Раптово почалася гроза. В принципі очікувано, бо ж хмари було видно давно. Але так різко, ніби на небесах перевернули відро. Ні, навіть не відро, а цілу цистерну. Видимість зменшилася до метрів пʼятдесяти. Двірники не справлялися, що теж заважало огляду. Прямо згадався жарт: „...видимість нуль, іду по приборах...”

Ми були не в літаку, але деякі прибори, точніше прилади для контролю в нас були. Локомотивна сигналізація не давала проїхати забороняючий сигнал, та і загалом сповіщала про сигнали світлофорів. Спідометр сповіщав про швидкість, а шлях був по рейках, тобто по маршруту. Ще були прибори контролю напруги, але то на керування не впливало, ну, крім того, що при відсутності напруги й рух не можливий.

Тож аж дуже, щоб аж, то ми не переживали. Одне лише блискавки, вони могли припинити наш рух. А точніше, то так і сталося. Спочатку спалах буквально осліпив нас. Це відчуття, мабуть, нереально передати. Ніби мільйони лазерних указок засвітило в очі. Я навіть думав, що назавжди втратив зір.

— Та щоб йому... – почув я Васильовича перед тим, як грім, в додачу до сліпоти від блискавки, додав ще й глухоти.

Бабахнуло так... А хтозна-як. Голосно, дуже голосно. І світ занурився в тихий писк. Отак просто писк і більше ні звуку. Я не чув ні свого голосу, яким матюкав все на світі, а особливо цю блискавку, ні Васильовича, що певно робив те саме, ні крану машиніста. Судячи з того, що мене припечатало ледь не в лобове скло, Васильович перевів той кран в положення екстреного гальмування.

Ні зір, ні слух не поверталися. Тіло боліло від зустрічі з панеллю управління. Ну прямо сліпі кошенята, ні дать, ні взять. Скільки це тривало не знаю. Бо втратив і лік часу. Поступово відчуття все ж поверталися в норму, але... Мабуть, краще б і не поверталися. Бо те, що ми побачили далі... Це просто колапс якийсь, їй-богу.