1

Я поет. Ну як поет, хобі в мене таке. Час від часу заношу у свій часопис віршовані рядки. А от вигадую такі постійно. Але, знаєте, як буває, коли саме муза приходить, тоді й руки зайняті, або відвертають увагу, аж повбивати всіх виникає бажання.

До речі, якраз люблю вбивати все живе... у своїх рядочках. Такий собі пост апокаліпсис у віршах. А що, як світ у нас такий. На кожному кроці кінець світу. Як мінімум місцевого значення. То пожежа на складах боєприпасів, то ядерна катастрофа, то смітники вже такі, що просто колапс. Колапс... це слово смакує, хоча в кожного українця є декілька простіших слів для пояснення цього терміну. Одним словом, люблю римувати та світи руйнувати у своїй уяві.

А працюю я ще на одному колапсі. Таке собі акціонерне товариство без акціонерів. Не дивуйтеся, в нашій країні й не таке можливе. Загалом я машиніст, але через брак досвіду працюю фактично помічником у старого машиніста Степана Васильовича. Ох, за цього персонажа то взагалі окрема мова. Йому до пенсії лишилося рік і трошки, але... А що але, буде потім розказано в процесі.

Тим більше історія така довга, як світ. Хоча не факт... не факт, що світ такий старий, як того хочуть історики. Чи не хочуть, а стверджують. Загалом історія дуже «точна» наука, як загалом, так і в кожному окремому випадку. Щось я вже зайшов з далекого далека. А треба, кажуть, починати з початку.

Отож. Цей день був, як і кожен звичайний робочий день. Тобто нічого хорошого не пророчив, як і поганого. Просто нудне виконання трудових обовʼязків. Навіть не просто нудне. А таке як в тому прислівʼї, чи народній мудрості, чи що воно там насправді. Якщо коротко, то отак воно звучить: „Питають, як з розумних, а платять, що дурним”. Так, це наша файна Укрзалізниця. І ніяк по іншому. Не знаю, кому вона поперек горла, але видно, що хочуть їй зробить пі... колапс.