Поема Похмурої Долини
XXII. Елегія
✟ Тисяча ночей посмертних сновидінь ✟
Там дзвони мовчать у німій вишині,
І зорі застигли, мов очі скляні.
Немає там ранку, немає межі,
Де душі блукають по лезу ножів.
Лиш тіні високі, мов чорні ченці,
Тримають зів'яле життя у руці.
Забуті імена на стертих плитах,
Кров'ю і попелом в камені вшиті.
Там вітер не віє. Він стогне й тремтить,
Боячись ту безодню собою збудить.
І кожна молитва, що з вуст опадає,
У пащі туману безслідно зникає.
Підніметься вогкість із надр занімілих,
Впадуть небеса на спотворені схили.
Бо те, що було прокля́тим від віку,
Не знає ні спокою, ані літургіку.
І тільки-но прірва відкриє свій зів —
Кінець для героїв, катів і богів.
Відредаговано: 02.02.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
