XVII. Гримуар

✟ Сорок Черкаських Відьом
і династія мертвих баронів
Чумного Короля ✟

На кручах, де сонце забите в труну,
Відьми плетуть крижану павутину.
Сорок дурних! Сорок чумних! 
Сорок гнилих товаришок
Не з ниток із льону,
а з пуповин мертвих дітей
та з роздертих кишок.
Не веретено, а гнилий черепок.

На кручах Похмурих, де виє граніт,
Сорок сестер замикають політ.
У чорних хустках, що просякли полином,
Вони пеленають свій край домовиной.
Десять сліпих — бачать чорні зірки.
Десять німих — б’ють у дзвони тривкі.
Десять кривих — крокують у вир.
Десять беззубих — смокчуть пустир.

Не очі їх сяють, а сіра імла,
Що душі зжирає, як муха зі зла.
Не коси у них, а сухе коріння.
Не очі, а випалене каміння.
Сорок відьом, сорок проклять,
На варті Гидоморського Королівства стоять.
А в палаці із мулу, що пахне гниттям,
Барони бенкетують за межею життя.

А в залах, де цвіль роз’їдає парчу,
Вельможі готують посмертну свічу.
Усюди божевільні колотнеча,
В них замість вина — каламутна сеча.
Мертва династія. Кров золота
Тече крізь прогнилі, застиглі вуста.

Їхні герби — це обгризена кістка.
Їхні жінки — із цвинтаря вістка.
Барони Гидотні, пани небуття,
В кубках тримають стеклий час і життя.
Чумний Король на престолі з хребтів.
Ерос Чумний! Він же Мор… Він же Гнів.
Тче маску із тисячі вбитих облич,
Та скликає баронів у вічну ніч.

Мертві дворяни, графи чуми,
Вклонились королю посеред пітьми.
Їх фаворитки — обдерті Лярви.
Їх ордени — це оголені нерви.
Король пестить корону з людських хребців,
Він же батько гнилих, заблудших мерців.
Він хвалить баронів за вірність і тлін,
Поки Долина стає до колін.

Десять сліпих вишивають пітьму,
Десять німих прославляють чуму,
Десять кривих б’ють поклони бруду,
Десять беззубих виють: «Не буде суду!»
Династія входить у жовтий туман,
Де Смерть — це коханка, а Бог — це обман.
Барони сміються, виймаючи очі,
Бо бачать фінал цієї ночі.

Пороблено! Клято! Забуто в лайні!
Тридцять третя печать на проклятій землі.

Похмура Долина поглинає корони.
Слався Король! Славтесь Барони!