Розділ 4. Я стану твоїм дахом

    Чи можна назвати дивом те, що твій хлопець кинув тебе перед самим Новим Роком? Що він за збігом дивних обставин загубив свій телефон у таксі, а ти губиш свій розпач поруч з його…тезкою? Дивне диво від якого може трохи з'їхати кришечка, – сміялася Таміла про себе коли годинник бив дванадцяту. 

   Богдан теж стояв і дивувався, як це так,  замість того, щоб вляпатися в якусь халепу, він лиш злегка обляпався кавою, зате через яку ж милу дівчину. 

— Ви ще не змерзли гуляти? — питав Тамілу, а сам несміливо взяв її за руку. 

— Ти…— виправила вона його, — Говори до мене на ти, — усміхнулася, і прийняла його долоню. — Ні, не змерзла, мене твоя компанія зігріває, — підморгнула вона Богдану.

— О, схоже там якась бомжівська тасканина, — всміхнувся Богдан вказуючи кудись рукою. 

— Певно, б'ються за телефон, який я викинула, — захихикала Таміла. 

— Схоже диво сталося не тільки з нами, — відповів Богдан їй з усмішкою. 

  Але Таміла припинила сміятися коли перед нею зупинилися двоє юнаків. Щось підказувало Богдану, що один з них, той, що був дуже схожим на безхатька своїм виглядом, і є його тезка. 

— З Новим Роком, Таміло, як бачиш я таки прийшов під ялинку, — хмикнув Богдан добряче засмутившись. Через те, що йому так швидко знайшли заміну? Чи можливо через, що постав перед колишньою у вигляді невдахи, що копирсався у смітниках.  

— Якщо хочеш я можу йому трохи збити кришечку, — прошепотів Богдан на вухо Тамілі не відпускаючи її руки і суворо дивлячись на свою тезку. Таміла лиш посміхнулася про себе і заперечно похитала головою. 

— Я чекала тебе в старому Році, — впевнено відповіла, — Бо як бачиш в Новому ти мені вже не потрібен, — випалила і смикнувши нового Богдана за руку потягла кудись далі. 

Лиш коли відійшли на достатню відстань стала часто дихати. Жінці було боляче і неприємно. 

— Вибач, що використала тебе як прикриття, — сумно зминала губи Таміла.

— Та ну, так я ж …навпаки, залюбки б став твоєю “кришею”, — чухав Богдан потилицю, — Ну, якщо ти не викинеш номер мого телефону одразу ж в смітник після нашого знайомства, — додав усміхаючись і простягнув їй свою візитку. 

 Тамілу нарешті відпустив сум і вона взяла візитку задоволено покусуючи губи. 

— Не боїшся, що я тобі геть дах знесу, — сміялася. 

— Ну, я ж не якийсь там дурко, у якого руки не з того місця ростуть, — і собі посміхався Богдан, — Полагоджу і свій і твій за потреби. 

— Ти дійсно наче з якогось лісу з'явився, — сміялася. 

— Та є в мене дах над головою, ну, — сміявся Богдан, — Хочеш в гості заходь…якось, — несміливо додав. 

— Ну то значить зайду…якось, — відповіла Таміла. 

   Обом було трохи дивно, може навіть дико, але кожен з них таємно повірив у диво. В те, що нічого не трапляється просто так. Навіть загублений телефон у таксі, як і знайдений у смітнику. Кришечка від стаканчика з кавою, що поїхала й інша від взаємної симпатії. А випадковий дзвінок до тезки можливо був невипадковим? 

###