Розділ 2. Прийти до ялинки

   Таміла тремтіла кутаючи себе у свої ж обійми. Тремтіла вона не від холоду, а від страху. Страху перед тим, що він більше не прийде. Богдан сказав їй, що в Новому Році його чекають нові стосунки. Стосунки в яких не буде її, не буде їх. Може це безглуздо написувати йому, а тим паче дзвонити, та вона все ще вірила у якесь диво. Але навряд чи в її віці ті дива вже трапляються. 

— Я перепрошую, — почула вона позаду себе чийсь голос і аж здригнулася, різко розвернулася ледь не вибиваючи каву з рук чоловіка. Кришка від стаканчика трохи з’їхала, але більшість вмісту кави все ж залишилося всередині. 

— Тепер я дуже перепрошую, — сказала Таміла прикушуючи губи й вкотре лаючи себе за незграбність. 

— Та все нормально, там просто кришечка погано трималася, — всміхнувся їй хлопець, а потім додав: — Але зараз такий час, що у всіх з нею не лади, — всміхнувся, але незнайомка глипнула очима на нього з кам'яним лицем, — Ну з кришечкою, — пояснив він кружляючи пальцями коло висків. Та схоже незнайомка не зрозуміла його жарту, тож він мовчки відпив кави з одного стакану натомість простягаючи їй інший.

— Це для мене? — здивовано запитала несміливо приймаючи гарячий напій.

— Ну, так, ви тут стояли тремтіли як заєць під ялинкою в лісі…— почав говорити Богдан, але вона, нарешті, всміхнулася і відповіла:

— Ага, а ви підкралися як вовк і ще більше змусили мене тремтіти. Так дійсно дах може поїхати, — видала, нарешті розреготавшись. А Богдан все ж видихнув, бо схоже жарт про кришечку незнайомка таки зрозуміла. 

— Ви чекаєте когось? — спитав, хоча здогадувався, що саме її голос чув в телефоні. 

— Так, чекаю хлопця, на ім'я Богдан, — сказала вона все ж наважившись випити трохи напою.

— Ну, дочекалися значить, — якось загадково всміхнувся юнак і собі випивши кави. 

— Ви теж Богдан? — недовірливо запитала. 

— Богдан, — підтвердив він з посмішкою. 

— Аа..ну, я якби…чекаю іншого Богдана, — якось зам'ялась Таміла. 

— Мені ви писали, що чекаєте саме мене, — впевнено сказав хлопець, на що Таміла кілька секунд мовчала смішно крутячи очима. Думає чи що? 

— Коли я вам таке писала? — зрештою відрізала. — Я вас взагалі перший раз бачу! — відпалила.

— Так я ж майже теж саме подумав, — тримав оборону Богдан, — Так наполягали на зустрічі, а я ж вас навіть не бачив, — пирхнув.

— Слухайте, з якого ви лісу вибігли?? — вже ледь не гаркнула Таміла. — Чи у вас не лади із кришечкою, — продовжувала всміхаючись якось зневажливо, — Я вам не писала, і знати вас не знаю, — фиркнула.

Богдан лиш прицмокнув. Випив кави, а потім дістав з кишені телефон і показав незнайомці смс. Та дивилася то на екран, то на Богдана і не могла зрозуміти що за дивасія відбувається. 

— Ваші смс? — майже тикнув Богдан їй екраном в обличчя.

— Смс, то мої, але адресувалися вони не вам! А телефон хіба ваш? — сердито свердлила його поглядом Таміла. Але дуже швидко її погляд з суворого знову став наляканим. — Боже, а може ви який грабіжник? – закрила рукою рота Таміла, — Може ви мені чого в каву підмішали, — говорила вже тремтячим голосом, — Ну, все…скоро мені злетить кришечка і  я …

— Так, стоп! — зупинив її Богдан бувши зовсім неспроможний слухати чужі істерики. — Як вас там…? — питав перебираючи пальцями. 

— Що як там мене…прибити чи що?

— Та ні, — відмахнувся Богдан, — Звати як вас? 

— Ну, Таміла мене звати, — буркнула, але потім одразу ж випила трохи кави, схоже не вірила вона насправді в те, що Богдан грабіжник. Ох, жінки їм би поістерити на рівному місці. 

— Послухайте, Таміло, схоже ваш хлопець…, — почав говорити, але Таміла різко його обірвала на пів слова:

— Він мені не хлопець!

— Чоловік? — запитував прикриваючи одне око.

— І не чоловік, — знову буркнула.

— Ну чи брат…

— І не брат, — вже відповіла з усмішкою. 

— Одним словом, ось цей мій тезка, забув свій телефон в мене в машині таксі. А тут ви зі своїм наярюванням. Ви би певно і мертвого з могили сюди привели, — всміхнувся. 

— Але його ж не привела, — якось сумно відповіла та, і від цього, на диво, сумно стало і самому юнаку. Він стис губи і думав, що йому ляпнути цього разу, щоб вкотре не вляпатися, у ще більшу халепу. 

— Ну, він ж просто не знав, мабуть, що ви його чекаєте, — потис він плечима. 

— Знав, — з легкою посмішкою відповіла Таміла, — Бо я писала йому це вчора і позавчора, але він так і не прийшов, не передзвонив, і навіть не написав. 

— Впевнений, що якщо він проігнорував таку дівчину як ви, то в нього стовідсоткові нелади із кришечкою, — хмикнув ледь посміхаючись і випиваючи ще кави. 

Таміла гучно розсміялася, проте на душі все ж було прикро. Не любить її Богдан…не любить. 

— То виходить і ви не зможете йому тепер передати його телефон? — почухав потилицю Богдан. 

— Та просто викиньте його! — гаркнула дівчина вихоплюючи з рук Богдана мобільний. Той навіть очима не встиг кліпнути, як телефон вже був в урні. 

— Еее…— протягнув Богдан, але потім лиш вигнув губи та сказав: — Ну гаразд, — всміхнувся. 

— Ну ось, — і собі всміхнулася Таміла, — Одна ваша проблема вирішилася.

Богдан мовчки пригубився до кави і подумав про те, що було б добре, якби і справді все ж так легко вирішувалося і в житті. Напаскудила тобі людина — в урну! 

— То схоже з тим Богданом покінчено? — спитав вказуючи стаканчиком в напрямку смітника. 

— З Богданом сподіваюсь ні, — сміялася Таміла, а чоловіку, якось неприємно кольнуло в грудях. Його це що хвилює…о і з якої це радості? Починав біситися сам на себе. — Лиш з його телефоном, — додала вона. 

— Ну що ж, — зім'яв він в руках порожній стаканчик, — Якщо з усім покінчено, то, мабуть, я піду…— говорив протяжно і несміливо, наче б хотів, щоб вона що? Зупинила його? 

— Боїтеся, що вам від мене кришечка поїде? — зухвало заявила Таміла. 

— Швидше мені просто зірве дах, — сказав недолуго посміхаючись. 

— Ну що ж, — пожала вона плечима, — Якщо ви недолугий, у якого руки не з того місця ростуть, щоб відремонтувати дах…ну то тоді, звісно, краще не ризикувати, — поступила зухвала заявочка від дівчини.