Розділ 1. Наярювати

   Богдан вже збирався виходити з автівки, коли почув якісь тихі вібрації. Прислухався. Вібрації знову повторилися. Тож, понишпоривши, між задніми сидіннями він знайшов телефон. Явно він тут не народився сам собою, певно випав у когось із клієнтів. Тепер телефон завібрував ще раз прямо у нього в руках.  На екрані світилося нове смс. І що тепер? Проігнорувати чи прочитати? Ну треба ж вляпатися так перед самим Новим Роком! 

На телефоні не було паролю, тож він все ж прочитав смс, що надійшли.

“Передзвони мені!” — було в першій смс.

Може й справді передзвонити й сказати, що власник забув телефон у таксі, — думав Богдан, але струсив головою і відкинув цю думку. Треба буде сам повернеться!

“Чому ти мене ігноруєш?” — був текст другого повідомлення. 

Наче думки читає, — пирхнув Богдан відкриваючи друге повідомлення. 

“Богдане! Мені дуже треба з тобою зустрітися, прошу тебе…”, — було у третьому смс, а в Богдана, що це читав аж мороз шкірою пробіг. Ну треба ж таке! 

Та все ж сховав чужий телефон у бардачок, але тільки зібрався виходити, як телефон став дзвонити. 

От же ж халепа якась! — невдоволено буркнув Богдан. Проігнорував, але телефон знову дзвонив. Вдруге, втретє, вчетверте він таки не втримався і взяв слухавку. 

— Нарешті, Богдане, — почулося в телефоні як тільки він підніс слухавку. 

— Я…— хотів він вставити якесь слово, але голос на тому кінці не дав йому це зробити.

— Нічого не говори! — швидко перебила його незнайомка, — Просто послухай, прошу тебе. Я чекатиму тебе біля центральної ялинки за годину. За годину, будь ласка, прийди! — ледь не благав його її голос. — Бо інакше цей рік може закінчитися для мене, а Новий так і не настати, — прошепотіла наостанок, а він вже хотів щось ще сказати, та не встиг, бо в телефоні вже чулися гудки. 

От же ж вляпався! — буркнув Богдан. 

Ще не вистачало, щоб на його совісті окрім чужого телефону, ще й чуже життя було! 

Зиркнув на годинник. До Нового Року залишилося близько трьох годин, до ялинки їхати десь хвилин п'ятнадцять. І що тепер? Плюнув би на все і поїхав би додому, закутався у ковдру і жер би мандарини, але ж ні, пригоди й тут його знайшли. Телефон ще раз завібрував і висвітив ще одне смс.

“Будь ласка, Богдане, я чекатиму саме тебе!” було у повідомленні.

Та, що б його. Точно, саме мене, — викривив обличчя Богдан, таки повертаючись в автівку  гримаючи дверима. Завів двигун і рушив до ялинки. 

###