42. Артем

Я знову закохався в неї, розумію, що це так і є. Я люблю і її, і її дітей. Якщо я запропоную їй зустрічатись зараз, вона погодиться? Вчора ж не відштовхнула. А там вже я постараюсь зробити так, щоб вона була щасливою і завжди була поруч.

Дивно, зараз мене зовсім не лякають ані діти, ані перспектива родини та відповідальності. Певно, я доріс. Чи просто зрозумів, що дійсно закоханий.

Хочу запросити її на побачення. Сьогодні після роботи обовʼязково треба зустрітися. 

Тому дзвоню Тані одразу. Зараз якраз обідня перерва. 

Таня відповідає на диво швидко, я усміхаюсь, щойно чую її голос. 

— Привіт, можеш говорити?

— Можу, — каже вона якось схвильовано. 

— Хотів запросити тебе на побачення, сьогодні, — кажу впевнено, хоча теж хвилююсь. Одна справа поцілунок, інша, чи зможе вона не противитись почуттям зараз, на "тверезу" голову.

— Побачення? Ти серйозно? — Таню не видно, але чути її здивування. 

— Так, побачення. Можемо найняти няню, щоб вона пару годин посиділа з дітьми. Якщо ти не проти… Ну, мої батьки ще в лікарні. Їм не завезти їх.

— Я не проти зустрітися, — каже вона нарешті. — Так. Нам треба зустрітися! — це вже значно впевненіше. 

Хочу попросити її вдягнути таки ту білизну. Чомусь конкретно зараз в голові спалахує її образ в ній. Бляха… Ні, тримайся, не кажи ніяких дурниць. Треба поступово зближуватись, щоб вона не думала, що мені треба тільки секс, бо мені не тільки він треба. 

— О котрій за тобою заїхати і куди? Додому? Забрати з роботи? — питаю тим часом. — Сходимо в кіно чи в ресторан, або і туди, і туди… 

— Додому. І Артеме, це не побачення. Просто є одна річ, яку ми маємо обговорити. Тільки тоді ти вже будеш вирішувати, треба тобі побачення, чи ні, — каже вона вперто. 

— Побачення мені точно треба, — кажу впевнено. — Ти не змусиш мене передумати. 

— Думай, як хочеш, — в її тоні знову з'являється посмішка. — Але тебе чекає сюрприз… 

— Добре, до зустрічі, — я теж усміхаюсь.

***

Я виходжу з офісу на парковку і бачу біля машини якогось незнайомця. Як його сюди пропустили — загадка. Одразу насуплююсь. Може, це якийсь журналіст?

Підходжу ближче і дивлюсь на нього.

— Артем Бойко? — питає той. 

— Так, це я, — киваю. — У мене немає часу на розмови з журналістами поза робочим часом. Подзвоніть моїй секретарці… 

— У мене дуже коротка розмова, — відповідає він похмуро. — Просто припини ошиватись біля моїх дітей. І розійдемось. 

Я не одразу розумію, що він має на увазі. Доходить до мене за пару довгих секунд. 

— Твоїх дітей? — перепитую. — Ти хто взагалі такий? 

— Батько Всеволода і Вероніки Верес, — каже він. — Тест на батьківство  у мене є. Я їх довго шукав, нарешті знайшов. І маю намір забрати до себе. Ти — зайвий елемент в цьому плані. Тож зроби послугу — зникни сам. 

Ось  і сюрприз, який готувала Таня? Про це вона хотіла мені сказати? Тому була така радісна в розмові? 

Тому вона не хотіла побачень? Хотіла повідомити, що повернувся її колишній і вона тепер буде з ним? Щоб батько був біля дітей? Бляха! 

— Ну і де той твій тест? — намагаюсь, щоб голос звучав байдуже і рівно, хоча всередині все кипить. 

— Та ось. Мені сказали, що ти впертий і можеш не повірити, — звісно Таня сказала, хто ж ще. 

Мужик дістає з кишені папери. Я відмічаю, що він досить спортивний тип. І виглядає непогано. І навіть десь я його бачив… Садівник у тітки був же… Ще й думаю звідки таке знайоме обличчя. Він постійно ходив з голим торсом біля кущів троянд. 

Я дивлюсь на папери, перечитую все. І дійсно бачу підтвердження його словам…

Привіт, далі книга стає платною, продовження вже на сайті, книгу буде завершено за 43 дні від сьогодні. Купуйте зараз і підтримуйте мене, дякую