41 Тетяна

Артем викликає у мене дуже двоякі відчуття. Діти до нього тягнуться авжеж. Та і моє тіло зраджує щоразу. Але я не знаю, чи можна йому довіряти. Чи можна знову повірити в те, що ми будемо разом? Та він цього і  не пропонує. 

— Мамо, — питає Сева зранку. — А де наш тато? 

Питання вибиває підлогу з-під ніг. Іноді малі таке питали. Але  я завжди викручувалась. Чомусь саме сьогодні брехати особливо важко. 

— Ну… він зараз далеко. Але колись обов'язково повернеться. 

— А може Артем буде нашим татом? — питає НІка, помішуючи ложкою пластівці. 

— Я б теж був не проти, — додає Сева. 

— А може треба у нього питати? — питаю я, але звичного роздратування сьогодні немає. — І взагалі, якщо він буде татом, то це… Складно. 

— Чому? — питає Ніка. — Він вже часто з нами. І вечеряємо ми разом, ніби він наш тато.

— Давайте доїдайте, — я не знаю, що їм відповісти. — Не будемо квапити події. 

Коли заводжу малих в садок, і йду на роботу, думки про Артема і дітей мене не відпускають. 

Я занадто горда, це правда. Але мої діти втрачають доволі багато, не маючи батька поруч. Вони чудово ладнають з Артемом. І з його можливостями і грошима їм буде легше в житті. Але справа навіть не багатстві. А  в тому, що дітям справді треба батько. Навіть на вихідні. Це нормально. І якщо я зараз мовчатиму, Артем може зникнути з їхнього життя, а вони вже привʼязались до нього. Їм буде боляче, як колись мені. 

Думка і лякає, і водночас здається дуже правильною і тверезою — треба вже поводитися, як доросла жінка. Поговорити з Артемом. Зізнатися, що я не зробила аборт, як він того хотів. Що Сева і Ніка народилися семимісячними. Що вони — його плоть  ікров. 

І нехай вирішує сам. Чи хоче він брати участь в їхньому вихованні. Тоді це буде його відповідальність. 

Думка засіла і не відпускає. 

Можливо саме так я і зроблю в нашу наступну зустріч…

*** 

Алевтину я зустрічаю біля свого будинку. Не розумію, чому вона так вчепилась в мене. Але навіть рада її бачити. Бо маю змогу повернути їй гроші, якщо цей платіж був від неї. 

— Таню, — вона виходить з машини, запримітивши мене в дворі. — А я поговорити хотіла. 

— Про ті гроші, що ви мені прислали? — питаю я відразу, як тільки підходжу ближче. — То дайте реквізити, я їх вам поверну. 

— Ні, що ти, я ж дала тобі їх від чистого серця. Не треба нічого повертати. 

— Тоді що? — вона зізналась. Я і так підозрювала, що це її рук справа. 

— Я помітила, що ви з Артемом дуже багато часу проводити разом. Це… неправильно, Таню. Ну навіщо ти його обманюєш? Кажеш, що діти його всім навколо? Ну навіть терміни не сходяться у тебе. Я до тебе дуже прихильна, але хочу знати, що  у тебе є совість! 

— Отже, вважаєте, що я брешу? — не витримую я. Подумки даю собі вказівку звернутися  в банк, і змусити їх повернути гроші відправнику. 

— Я хотіла, як тобі краще зробити, хотіла тобі допомогти. Але видно, тобі цього мало. Вирішила, що Артем дасть більше… 

— Це його діти! І вирішувати лише йому. Давати, чи не давати. Виховувати, чи не виховувати! — я серджусь. — Саме зібралась це обговорити з ним. Не з вами. З ним! 

— Дивись, як би зуби не обламала, кусаючи великий шмат, — каже Алевтина, повертаючись до машини. 

Неприємна вона. Раніше такою не була. А зараз — змінилася до невпізнання. 

Я роздумую, коли ж мені поговорити з Бойком? Сьогодні ввечері вже запізно… Але завтра обов'язково. Можливо, це буде найправильніше, що я можу зробити для дітей зараз… 

***

Ось і чергова глава!

Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна)

Також чекаю на коментарі!