34. Артем

Я бачу, що вона нервує, це очевидно. Особливо зараз, при гарному освітленні. Як нервово хапається за келих, як відпиває перші ковтки. З завмиранням спостерігаю за тим, як вона пʼє. Бляха, так хотілось впитись в ці губи там, в кімнаті… Але ясно що нічого б не вийшло з дітьми вдома. 

Всю вечерю я спостерігаю за нею, а потім мене просто виставляють за двері. Ну, Таня вперта, але я теж не ликом шитий. 

Вирішую, що не буду здаватися, не дивлячись ні на що…

*** 

Наступні два дні я дуже багато працюю. Але відчуваю, що скучив за ними. Тому ближче до вечора телефоную Тані.

Сподіваюсь, вона вже не злиться за те, що я підглядав, і відповість.

Таня дійсно відповідає, але голос у неї якийсь стурбований. 

 — Якщо ти хотів знову попросити дітей, щоб повести їх до своєї мами, то це погана ідея. Їм зараз до них краще не ходити, — каже вона. 

— Що трапилось? — питаю одразу, чомусь мені не подобається, як вона це каже.

— Піймали якийсь вірус в садочку. Лежать обоє з температурою. 

— Я можу щось зробити? Може, привезти щось? Смаколиків? Ліків?

— Я ще на роботі, з ними моя мама, але вона вже має їхати додому. Якщо не боїшся вірусів — можеш посидіти з ними кілька годин. Бо у мене звіт горить. Треба доробити. 

— Добре, без проблем, можу зараз заїхати, — погоджуюсь я. 

— Я попереджу маму, — погоджується Таня. Якась вона напрочуд неагресивна сьогодні… Це навіть незвично. 

— Тоді будемо чекати на тебе вдома, — я ледь усміхаюсь. Мені подобається, як це звучить. — Їду до них…

***

 Я приїжджаю швидко. Все ж купую смаколиків, хоч Таня і не каже, що щось треба. Але малих хочеться порадувати. Хворіти в дитинстві особливо неприємно.

Коли дзвоню в двері, мені майже одразу відчиняють. Жінка на порозі дуже схожа на Таню, але звісно старше. 

— Ти, певно, Артем? — питає вона, поправляючи волосся. — Я Зоя, мама Тані. 

— Так, добрий вечір, приємно познайомитись, — кажу їй. 

— Це просто диво, що  у тебе вийшло заїхати, — вона дивиться на пакунок з магазину. — Діти будуть раді. Хоч їм зараз і не дуже добре. А у мого чоловіка вдома теж температура, я сама з ніг валюсь з цим вірусом… 

— Співчуваю, дякую вам, що приїхали, — слова самі вириваються і я дістаю з пакета один з пакетиків з солодким. — Візьміть, може, ваш чоловік чи ви теж захочете солодкого. Ці еклери дуже мʼякі, вони тануть в роті. 

— Дякую, — усміхається. — Нарешті Тані пощастило з нормальним чоловіком. Сева про тебе тільки й говорить, до речі, — вона підморгує. — Йому не вистачає чоловічого виховання. 

Я думаю, що Таня б тут посперечалась. Вона тільки й робить, що вічно злиться на мене, хоча… Якщо згадати її вчорашню реакцію…

— Мені подобається проводити з ними час, — кажу чесно. — Хоч я і не дуже розбираюсь в дітях. 

Ми  перекидаємось ще парою фраз. Вона дивиться на мене якимось замисленим поглядом, потім ми прощаємось і вона йде.

А я чую голос з глибини квартири:

— Ба, ти вже пішла?

Я усміхаюсь і йду до дитячої, зазираю всередину і бачу, що малі лежать в ліжках. 

— Привіт, бабуся пішла, але я прийшов її підмінити, поки мами немає. Як ви тут? — підходжу до них ближче.

— Артеме! — Сева підскакує, але відразу сідає на ліжко. — Голова крутиться, — каже він. 

— Так, спокійно, — гладжу малого по голові. — Ви вже вечеряли? Ліки вам давали?

— Ні, — каже Ніка. — Не хочеться… 

— Може, все ж зʼїсте щось, я тоді дам вам еклери потім? — пропоную підкуп. 

Еклери діють. Вони дружно їдять,  а потім їх так само дружно нудить… 

Я  прибираю все, але гублюсь більше. 

— Блін… Пробачте, може, вам не можна було такого, це у вас виходить ротавірус… Гидка штука, — зітхаю. — Давайте заварю вам чай, його точно можна…