29 Тетяна

— Що у вас сталося? — обдивляюсь малих, вони наче не виглядають незвично, і тільки потім переводжу погляд на Артема. 

— Її Білик вкусив, — каже Сева. 

— Який ще Білик? — обіймаю НІку, і дивлюсь на її пальчик, заклеєний пластирем. 

— Не Білик, а Пушок, — Ніка тулиться до мене. — Це наш пацюк. 

— Ваш пацюк? — здіймаю здивовано брови і знов удивлюсь на Артема. 

— Вони сказали, ти будеш не проти, я тобі дзвонив, — бурмоче він. — Вони так його хотіли… 

— Вони сказали… Ага. А ти віриш всьому, що кажуть п'ятирічні діти? 

— Я тобі дзвонив, ти не відповідала, — він ледь насуплюється. — А вони його хотіли. Сказали, в тебе нема грошей на тварину. 

— Тварина — це відповідальність, —  я знову відчуваю роздратування. — Ти чув таке слово? Бо зараз ти хочеш саме на мене перекласти відповідальність за свій вчинок. Я працювала. Тому не чула двзінка. 

— Вони обіцяли за ним приглядати, — він дивиться на Севу і Ніку. — Ви будете приглядати за Біляшем?

— Ні-ні, — я уявляю як у мене по дому буде лазити це чудовисько з довгим хвостом.  

— Будемо! — вигукує Сева. — Мамо, ну будь ласка, я буду йому щодня прибирати!

— Я сказала “НІ!”. Артем купив, Артем нехай і наглядає. Йому корисно хоч за кимось наглядати. Може навчиться відповідальност, — дивлюсь йому прямо в очі. 

Ну треба ж, загрався в татуся. І вирішив, що мені для повного щастя якраз потрібний щур в хаті! 

— Але мамо… — Сева насуплюється. — Він же наш вже. Не Артема.

— Не “мамай”, — відповідаю я йому суворо. — Будеш гратися з щуром, як приїздитимеш в гості до Артема. 

Так. Сама розумію, що створюю малим додаткову мотивацію бачитись з цим … Бойком! Але і додому щура взяти не можу. У мене  до них з дитинства неприязнь. Точніше огида. 

— Краще я віддам його назад в магазин. Думаю, його візьмуть, якщо я не попрошу назад гроші, — замислено каже Артем. 

— НІ! — Сева притискає до себе те пухнасте чудовисько. Тільки хвіст звисає. — Ти обіцяв, що він буде наш… 

— Але мама проти, що я можу зробити? — зітхає. — Все ж, ви живете з мамою. 

— Ось бачите діти. Артем готовий навішати на мене вашого пацюка, але сам боїться його взяти додому. Він не впорається навіть з щуром. 

— З чого ти взяла, що я не впораюсь, — Артем насуплюється. 

— Бо ти уникаєш проблем. І уникаєш відповідальності. Здати тваринку в зоомагазин, відправити дівчину на аборт, і жити в своє задоволення, — прикушую язика. Так на емоціях сказала зайвого. Але слово не горобець, назад не спіймаєш. 

— Який ще аборт? Про що ти вбіса кажеш? 

— А що таке "аборт"? — смикає мене Ніка. 

— Так! Все! — я серджусь. — Дайте я привітаюсь з Галиною Віталіївною. А з щуром робіть що хочете, хоч котові згодуйте! Тільки до мене в квартиру не несіть! 

Я проходжу  вглиб будинку, і бачу матір Артема. 

— Добрий вечір, — вичавлюю посмішку. — Як ви тут погралися? 

— Добрий вечір, Тетяночко, — вона зітхає. — Ну, погрались непогано, потім цей пацюк втік… І ото далі той укус. 

— Втік? — хмикаю. — Це було очікувано, правда. Ніка сильно плакала? 

— Вона злякалась, — киває Галина Віталіївна. 

— Ну нічого, їй корисно відчути, що пацюк — не мʼяка іграшка. І має свій характер. 

— Ти не ображайся сильно на Артема. Він хотів як краще. 

— Ні, що ви. Тим більше він погодився взяти пацюка до себе додому. У мене на них … алергія, — в кривлюсь. — Якщо можна так сказати. 

— Сподіваюсь, ви скоро зʼїдетесь, бачу, що між вами все так і іскрить, це одразу видно. Дітям теж так було б краще, думаю. Але дивись по собі, коли будеш готова. 

— Не знаю, я не кваплю події, — кажу я їй. 

Вона, певно, вже в своїх мріях бачить нас повноцінною сім'єю. 

Швидко прощаюсь з Галиною і забираю дітей. Ті бурчать за пацюка і просять його собі. Але я категорична. З дітьми не можна показувати слабину. 

— Давайте післязавтра ви приїдете до мене всі разом і пограєтесь з пацюком? — пропонує Артем. — Завтра в мене купа роботи, пізно звільнюсь… 

— Ну я точно не приїду, — кажу я роздратовано. — У мене плани. 

— Які плани? — він ледь насуплюється. — Я ж не під час роботи маю на увазі, а ввечері.

— Особисті плани, — відповідаю, ловлячи якесь мстиве задоволення від думки, що він буде психувати. — На день народження йду!

— І чий же день народження? — він насуплюється сильніше... 

— Ще не вистачало тобі звіт давати. Не твоя справа, Бойко, — я дозволяю собі посмішку. Хоч якась з того Ігоря користь. 

Ось і чергова глава!

Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна)