25 Тетяна

Розумію, що я знову повелась на Артема. Є в ньому щось таке, що змушує мене забути про здоровий глузд. Але вже як є. 

— Ми поїдемо з Артемом? — відразу питає Сева. — Ну давай поїдемо! 

— Та чим він тобі так сподобався? — питаю, ставлячи в мірохвильовку вчорашню картоплю з м'ясом. 

— Він крутий! І машина в нього велика… І сильний! — каже малий. 

— Зрозуміло, — я дивлюсь на НІку. — Теж вважаєш, що він крутий? 

— Ну, лялька Белла красива, — вона усміхається. — Ніби він хороший. Може, він дійсно стане нашим татом?

— Їжте! — я починаю дратуватися. 

Тата їм захотілося. Артема! Що тут скажеш. Та нічого хорошого. Він з ними пограється і спекається. Але як це пояснити дітям? Певно, ніяк. 

Можливо, справді варто поїхати ще раз до його матері. Щоб вони перестали ідеалізувати Артема? 

Я трішки повагавшись, натискаю “розблокувати” його контакт на телефоні…

***

Наступного дня домовляюсь з Артемом поїхати з малими після роботи в гості до Галини Віталіївни. 

Забираю дітей з садочка трішки раніше. Але в останню мить, коли вже бачу, як Артем під’їздить до нашого офіса мене кличе Вікторія Петрівна. 

— Таню,  а ти куди зібралась? 

— Додому, — киваю на малих. — Вже ж п’ята година. 

—  А ти хіба забула, що вчора виїжджала на півдня до того свого слідчого? Треба доробити роботу. Сьогодні. У нас дедлайни. 

— Я думала… Ай, не важливо, що  я думала… Дороблю. 

Я дістаю телефон і набираю Артема. 

— Нічого не вийде, — кажу відразу, як він вітається. — Чесно, дуже хотіла поїхати, але мене затримали на роботі. Будемо з малими працювати. 

— Так давай я їх заберу, — пропонує Артем. — Якраз ти попрацюєш, і мама їх побачить. Привеземо тобі щось на вечерю, це ж всього на пару годин. 

Я вагаюсь. Це погана ідея… Але з іншого боку. Він же так хотів їх забрати. Так горів бажанням погратися  в тата. Але легко бути хорошим татом, коли поруч мама, яка знає дітей як облуплених. Що він заспіває після кількох годин в компанії моїх бешкетників. 

— Я не знаю, чи ти впораєшся, — кажу нарешті. — З дітьми не просто…  

Ловлю роздратований погляд головбуха. Вона чекає звіт. Демонстративно клацає нігтем по годиннику. Я знизую плечима і киваю їй, що мовялв зараз все владнаю і повернусь дор оботи. Вікторія Петрівна йде в свій кабінет. І не йде ж додому! Невже її там ніхто не чекає? 

— Але це ненадовго ж. Та і ми там будемо не самі, — каже тим часом Артем. — Мама буде. А вона ж якось мене виростила.

— Ну гаразд, зараз запитаю в малих. Якщо вони не проти…

Швидко йду до них. 

— Артем пропонує вам поїхати з ним в гості до його мами, — кажу я. — Без мене. Мені треба доробити звіт. Якщо ви не хочете… 

— Хочу! — відразу підскакує Сева, притискаючи до себе машинку. — Можна? 

— А ти, Ніко? 

— Я теж хочу, — киває мала. — Там було смачно. 

Чорт. Вони вже годину тут сидять голодні. Звісно зараз за фрикадельки і маму продадуть. Треба було купити булочки по дорозі в офіс. Але я не додумалась. 

— Гаразд, — кажу. — Тільки будьте чемними дітьми. І відразу телефонуйте мені, якщо щось не сподобається. Годинник заряджений? — питаю у Ніки. Севі довірити навіть простий годинник з можливістю позвонити не можна. Розбере на гвинтики в пориві дослідницького інтересу. 

— Добре, — киває вона знову. — Подзвоню, заряджений. 

— Ну тоді їдьте… 

***

гортай далі, там продовження ------------>