24. Артем

Я підписую купу паперів, мене розпитують, даю свідчення. Мене все дратує, але я роблю це спокійно, ну, відносно спокійно, бо не хочу, щоб мене затримали за якусь дурню. 

Врешті-решт мене відпускають додому. Цей день не задався, я розумію, що я налякав Таню, але з іншого боку, все одно не вважаю, що я був неправий.

Зранку мені в голову приходить ідея: я вирішую відправити Тані букет квітів. Сподіваюсь, що вона їх не викине, врешті-решт, квіти ж ні в чому не винні.

Робочий день проходить відносно спокійно. Я думаю, під яким приводом можна було б приїхати до Тані, щоб це знову не закінчилось поліцією чи ще якоюсь дурнею. 

І тут варіант приходить сам собою. Мені дзвонить мама.

Я одразу беру слухавку:

— Так, привіт, як ти, мамо? Як самопочуття?

Я розумію, що я став менше дзвонити їй останнім часом, і це неправильно. Таня займає занадто багато місця в моїй голові і серці останнім часом. 

— Сьогодні була на консультації в кардіолога, написав купу нових ліків, — вона зітхає. — Хоч би щось приємне в цьому житті… Коли ви з дітками приїдете до нас? Ми так гарно спілкувалися. 

— Добре, ми постараємось приїхати, запитаю Таню, що там в них з розкладом, ну, у малих, — додаю одразу. — А то знаєш, ці садки, гуртки… Постараємось приїхати, мамо. 

— Ти вже був на плаванні у Всеволода? Він такий жвавий хлопчик, увесь в тебе! 

— Ні, не був, — зізнаюсь. — Треба буде сходити, — я навіть не обманюю, ну, можу їх колись підвезти, зараз же холодно. Як вони взагалі їздять в той басейн.

— Знімеш мені відео. І поговори з тренером, можливо йому треба додаткові зайняття, пам’ятаєш дядька Андрія, того що з Львова? Він здається мав кума майстра спорту, він очолює якусь федерацію національного масштабу з легкої атлетики, малого треба просувати, можливо на якісь змагання відправити, це все коштує чимало, гарне екіпірування і гарний тренер… Хочеться, щоб дитина розвивалась. 

— Добре, все зроблю, — ледь усміхаюсь, хоч вона того і не бачить. — Тоді спитаю Таню і передзвоню тобі, постараємось приїхати сьогодні чи завтра, я подзвоню тобі.

Коли завершую виклик, думаю, що по телефону Таня точно буде не в захваті від ідеї. Та і взагалі, я ж все ще заблокований, певно.

Перевіряю, спробувавши набрати її номер, і дійсно, я все ще в блоці.

Тому вирішую поїхати після роботи прямо до її будинку. Мені щастить, бо саме коли я підʼїжджаю, бачу, що Таня з малими виходить з-за рогу.

Я зустрічаю їх прямо біля підʼїзду. 

— Привіт, — кажу першим. — У мене до тебе є прохання. Мама дуже хоче побачитись з малими перед новим курсом лікування. 

— Артеме досить! — Таня насуплюється. — Це все зайшло дуже далеко. Я втомилась і…

— Мамо! — малий смикає її за руку. — Ну чому? Там було цікаво…

— Будь ласка, — я дивлюсь на неї. — Вона майже почала лікуватися.І малим там сподобалось, чому ні? 

— Може тому що ти мені не подобаєшся? — вона все ще насуплена. Але в голосі немає звичної різкості. 

— Але дітям і самим цікаво. Ти можеш не йти, я сам з ними впораюсь. Тим паче, ми хотіли таке спробувати, — нагадую. 

— Ну ні, без мене вони точно нікуди не поїдуть. 

Я саме так і планував, знав, що вона теж піде. Ледь усміхаюсь, коли чую ці її слова. 

— Добре, тоді поїхали з нами, — погоджуюсь примирливо. — Тоді поїхали сьогодні? Чи який там у вас розклад. 

— Сьогодні пізно вже. Можливо завтра. Але я не обіцяю.  

— Ти ще злишся за вчора? — зазираю їй в очі. 

— А тільки вчора ти наробив дурниць? — вона здіймає брови. — Все. Холодно. І дітям час додому. 

— Розблокуєш мене? Щоб ми могли звʼязатись, — додаю одразу, зазираючи їй в очі. І згадую, як вчора не зміг навіть фліртувати нормально з іншою. Все ж Таня мене причарувала… Що є, то є. 

— Я подумаю, — вона тягне малих до під’їзду. 

***

гортай далі, там продовження ------------>