23 Тетяна

Заводжу малих в садок, і ледве не запізнююсь на роботу. Сьогодні все ніби працює проти мене. Автобус запізнюється. Вільних місць немає. Застібка на куртці порвалась… 

На фоні безсонної ночі, коли навіть валер’янка не допомогла мені заснути, я почуваюсь втомленою. І роздратованою. 

Ще і Ігор ввечері дзвонив. “Таню, ти мені винна. Богги тгеба віддавати вчасно”. "Р" він тепер не вимовляв і страшенно гундосив.  

Коли уявила, як він тепер представляється “Ігог” це розвеселило. Його претензії мене не веселять. І знову винен Артем! Якби він не втручався нічого б цього не сталося. Не сталось би жахливого побачення, не було б бійки і ніякий прдурок би не звинувачував мене що я в чомусь винна. 

“Грошей я у вас не брала, бійку влашутвала не я”, — відрізаю я Ігорю. Але знаю, що він не відчепиться. 

Спробував там ще повідомленнями тиснути на те, що він сильно постраждав, що йому будуть робити операцію і збирати заново ніс і що він потребує трішечки тепла і співчуття. 

Забагато людей зараз щось почали потребувати мого співчуття. А я не сонечко. НА всіх не вистачить. 

Приходжу в офіс і відразу сідаю до своїх звітів. Треба перенести з “основних” якийсь об’єкт, підготувати податковій звіт по витратах на обслуговування… Але цифри стрибають і не піддаються осмисленню. 

Коли в офіс заходить кур’єр всі дівчата повертають голову до його ноші. Він несе велетенський букет рожевих троянд. Я теж з маленькою ноткою заздрості дивлюсь на цей обермок квітів. Цікаво, хто та щасливиця, до якої так гарно залицяються? 

— Шукаю пані Тетяну Верес,— раптом каже курʼєр. — Для неї спеціальна доставка! 

Весь кабінет відразу витріщається на мене. Кур’єр теж дивиться туди, куди йому показують. 

— Це що — мені? — виривається у мене здивоване. 

— Так, вам, він простягає мені букет, а потім дістає з сумки якісь папери. — Розпишіться про отримання, — і тепер простягає мені бумажку.

Я машинально ставлю підпис і потрібній графі і все ще не наважуюсь торкнутися троянд. 

— Вау, — шепоче Ліза, моя колега. — Хто це тобі таке присилає? 

— Там є записка,  — підказує курʼєр. — До побачення, — розвертається і йде. 

"Привіт. Я вчора приревнував тебе. Все ще не вважаю, що щось зробив неправильно, але я не хотів тебе налякати. Пробач." 

Прекрасно! Я вже без великого трепету беру квіти і питаю у дівчат:

— У нас є достатньо велика ваза? Треба їх поставити у воду. 

— У начальниці в приймальні має бути, — каже Ліза. — Я ніби бачила таку.

Вони мені трохи заздрять. Це приємно. І водночас я зараз в центрі їхньої уваги. І квіти правда гарні. Хочеться до них торкатися і понюхати. Що я і роблю. 

— Таню! — гукає Ліза, я підводжу до неї очі, а вона в цю мить фотографує мене на телефон. — Такий кадр гарний, ти б себе бачила. Зараз скину тобі. 

У мене не вистачає сил якось сердитися. Бо квіти і правда гарні і я певно з ними гарна. 

— Це все… Це нічого не значить, — навіщось кажу я. Він же прислав квіти просто щоб загладити конфлікт. В нього свої корисливі мотиви… Але я не можу ставитись до цього з негативом. Маленька дівчинка в мені просто тішиться букету. 

— Колись, хто подарував такий шикарний букет? — підначує мене Ліза. 

— Колишній, — я знизую плечима. — Хоче повернути стосунки. 

— Колишній? Тільки не кажи, що це батько твоїх дітей…

— Ні! У них немає батька, — мій настрій псується. Ніхто не має знати зайвого. 

Я роблю крок до виходу, щоб попросити вазу в секретаря. Але тут вона заходить сама. 

— Верес! Там телефонували з поліції, тебе якось дива викликають сьогодні на третю годину дня до слідчого! Що ти вже накоїла? 

***

гортай далі, там продовження ------------>