18. Артем

Мене бісить її ставлення. Вона ніби має на мене зуб, але я не розумію, за що! Я нічого поганого не зробив, реально, тільки допомогти намагався! 

Але я не встигаю нормально обуритись, бо діти прокидаються. 

Таня хоче вивести їх, але Сева противиться. І тут Таня видає: 

— Вас що з дядьком Артемом залишити?!  — каже це так, ніби я бабайка якийсь.

— З яких пір я — якесь покарання? — я обурююсь. 

— А я б залишився з Артемом, якщо у нього є приставка, — каже раптом Сева. — У тебе є приставка? — це вже до мене.

— У мене є приставка, — киваю. Більше на зло Тані, ніж слухаючись здорового глузду. По-хорошому, я б не мав підігравати цим малим. 

— Отже готові матір на приставку проміняти? — питає тихо Таня. — А ти готовий їх підкупляти? 

— Ти сама вирішила їх мною лякати. А я ніфіга не бабайка, щоб лякати мною, — я ледь насупився.

— Та хто тобою лякає! Ти думаєш, діти — це іграшки? Це легко, так? Приставку ввімкнув і все? 

— А що складного? — не розумію я. — Ну їсти дати хіба. Вони вже купатись мають самі. 

Її розбирає істеричний сміх. Потім вона стає серйозною. 

— Які у тебе плани на завтра? Працюєш в понеділок? — питає суворо. 

— Ну, працюю, — киваю. — А що?

— Прекрасно. Бери малих собі на добу. Подивимось скільки роботи ти зробиш, діловий.  

— Ми поїдемо до Артема! — вигукує Сева.

Ніка починає плакати. 

— Я не хочу від мами, — бурчить вона. — Мамо, не треба. 

— Бачиш до чого ти довів? — питає Таня, ніби це я влаштував істерику. 

— Ніко, а чому ти не хочеш? Ми можемо купити тобі якусь ляльку чи ще щось. І будеш гратися. А мамі завтра покажеш. 

— Ні. Я з мамою хочу. Не треба мені ляльку. Ти чужий! Ти… Я до мами хочу, — її сльози підхоплює Сева. Він просто переживає, що переживає сестричка. Машина наповнюється дитячим плачем. 

— Годі! — каже Таня. — Ходімо додому. Дядько Артем пожартував. Ніхто вас від мене не забере. 

— Я не жартував. Я б впорався, — бурмочу я. 

— Народи собі дітей і порайся, — каже Таня, відчиняючи дверцята і виходячи, щоб відчинити двері дітям. Ті смикають паски безпеки, ніби бояться, що я зараз піду, і вони залишаться в машині. 

— Чоловіки не можуть народжувати собі дітей, — насуплююсь. 

— Це твої проблеми. 

Вона нарешті розстібає малим паски і ті липнуть до неї. Ніка хапається за Таню так, мов боїться, що та зникне. Таня щось шепоче їй, погладжуючи по голові. Стає тихіше. 

— Я б пограв у приставку, — каже Сева, з смішною дорослістю в голосі. — Але ці дівчата… 

— Може, хоч ти б поїхав? — думаю, що з одним малим я б точно впорався. Тим паче Сева виглядає доволі спокійним. 

— Я чоловік, мені треба за ними наглядати, — він хнюпиться. Але вперто стискає кулачки. Ніби це не він щойно пустив сльозу за компанію з Нікою. 

— Зрозуміло, — я простягаю малому руку і усміхаюсь. Все ж, вона добре його виховала. — Ну, тоді до зустрічі? 

Таня нагороджує мене вбивчим поглядом. Але нічого не каже. Просто тягне малих геть від машини. 

Я проводжаю їх поглядом, а вже коли вони ховаються в підʼїзді, їду геть.

Коли приїжджаю додому, ловлю себе на думці, що це ж дійсно було б не так складно. 

Невже я б не впорався? І чому Ніка розплакалась? 

Я беру мобільний і пишу Тані:

"Як вони? Заспокоїлись?"

Повідомлення прочитане. За мить у Тані змінюється статус з “була в мережі” на “була дуже давно”. 

Вона що, заблокувала мене?....