16. Артем

Батько приїжджає вчасно, щоб нарешті перервати цю комедію. Чи то трагікомедію, де з мене намагались зробити якогось лоха і придурка. Я дуже злий на Таню за все це, але нічого не кажу. Не можна зриватися при мамі. 

Коли батько заходить, мама виглядає ще щасливішою:

— Ну нарешті! Я ж просила тебе приїхати раніше… Казала, що діти приїдуть, вони от приїхали. 

— Затримався на об’єкті, — він цілує маму в щоку. — А це, значить, Тетяна, — дивиться на Таню суворо. — На бенкеті ми не встигли поговорити… Я памʼятаю тебе зовсім юною. 

— Вітаю, — Таня киває. — А ви зовсім не змінилися. Хіба що сивина на скронях з’явилась. 

— Ти теж не сильно змінилася, — каже батько і дивиться на Таню якось замислено. — І як же так вийшло, що ви знову разом? Щось мені мало віриться, що Артем би покинув вагітну від нього дівчину. 

З одного боку, я радий, що хоч батько розуміє, що бляха, ну як можна було придумати про мене таку фігню, а з іншого… Ми ж тільки-тільки закрили цю тему.

— Це було непорозуміння, — насуплююсь і пропалюю Таню поглядом. Дуже злий на неї, що вона видала саме таку дурну версію.

— Що дивно, Аля казала, що Таня тоді ніби зустрічалась з садівником…

— Припини! — насуплюється мама. — Ти що, не бачиш — діти копія Артема! Я дивлюсь на фото — вони наче ожили.

— Ти бачиш те, що хочеш бачити, — зітхає батько. 

— То ти і твоя сестричка постійно все бачите в темних тонах. 

— Ні, просто на нас немає рожевих окулярів, — він хитає головою. — Авжеж, я б хотів мати онуків, думаєш, не хотів би? Тільки, бажано, рідних. 

— Досить, — це вже кажу я. — Якщо ми тут небажані гості, ми можемо піти. Я не хочу розбірок. 

— Ти міг промовчати? — мама дивиться на тата поглядом “ти все зіпсував”. 

— Я не хочу, щоб нас дурили, чому я маю мовчати? — відповідає він питанням на питання. — В першу чергу не хочу, щоб дурили тебе, Галю. 

Навіть діти перестають тягати печиво з вазочки і дивляться на цю перепалку. 

— Ось ви і отримали всі відповіді на питання, чому я мовчала, — каже тихо Таня. — Ми, мабуть, справді підемо. 

— В жодному разі! — мама зиркає на батька. — Вони — мої гості. І якщо ти збираєшся далі їх ображати, краще тобі піти в іншу кімнату.

— Я у себе вдома, що ти таке кажеш? — дивується батько. — Я вечеряти хочу!

— Що чув. Іди зараз же, або сідай і мовчки їж, — вона вперто дивиться на нього. — Без жодного коментаря.

— Ми не хотіли стати причиною сварки, — Таня насуплюється. — Та і втомили вже вас. Давайте і правда не будемо заважати вечері. Поспілкуємось іншим разом. 

— Ні, ви ніяка не причина. Причина — впертість мого чоловіка, — вона хитає головою. — Для нього все завжди в чорних тонах. 

— Не кажи про мене в третій особі, коли я в приміщенні, — бурчить батько. 

— Я скоро помру. Можу говорити і робити що хочу. До речі! Треба поїхати до нотаріуса, я вирішила внести зміни в свій заповіт! — це вже вона точно назло батькові каже. 

— Які ще зміни? — дивується він. — І взагалі, навіщо чіпати той заповіт? Ти ще багато років проживеш! Не кажи, що помреш. 

— Ти мене швидше того раку доведеш. Ти і твоя сестричка. 

— Рідна кров — це рідна кров. Ми тобі добра тільки бажаємо. Я кохаю тебе, ти ж знаєш, — додає неголосно.

Мама зітхає. І відвертається, знову роздивляючись Севу і Ніку. 

— Це вже їм наступного року в перший клас? — змінює тему. — Вже обрали школу? Дожити б до їх першого дзвоника… 

— Якщо ти будеш лікуватися, мамо, то і на випускний потрапиш, — кажу я. — Будь ласка, продовжи лікування. Ми всі тебе дуже любимо і хочемо, щоб ти одужала.

— Ми ще не обрали школу, — каже Таня. — Але скоро почнуться набори на підготовчі курси, тоді й визначимось. До речі, діти роблять успіхи в спорті. особливо Сева. Можу показати відео з запливів, якщо вам цікаво. 

— Так, мені дуже цікаво, покажи, — киває мама….