14. Артем

Коли я бачу, яка вона радісна, то мені легшає. Авжеж, вона накрутила себе щодо "знайомих рис", ну але це ж діти, придумати риси можна на кожного. От очі того кольору  — все, значить, рідні. Хоча в них навіть очі не мої, а Таніни, або того мужика, з яким вона їх зробила. Ну хоча у нас з Танею очі теж схожі. Бляха… Все одно мене дратує все це. 

Але я нічого проти не кажу.

— Добре, фото так фото, — зітхаю врешті-решт.  — Ходімо за стіл, там і покажеш, чи що. Я б перекусив щось.

Мама проводить нас у їдальню, бачу що вона готувалась. Бо на краю столу лежить мій дитячий фотоальбом. Мама з тих, кому подобається мати фото в друкованому вигляді, мовляв так вони не загубляться. Хоча ми дарували їй електронну фоторамку, куди можна завантажити безліч фотографій, але вона все одно, мов реліквії, зберігає фотоальбоми. 

На столі декілька різних страв мого дитинства. Я любив просту їжу, тож мама приготувала пюре за своїм фірмовим рецептом, котлети і два салати. А ще на столі лежать закуски.

— Батько скоро теж приїде, — каже вона. — Затримується щось на роботі, сказав, буде за годину. 

— М… котлетки? — принюхується Сева. 

— Ти ж їв, — шипить Таня. 

— Але вже зголоднів, — він безневинно кліпає віями. 

— Діткам треба добре харчуватися, — усміхається мама. — Я зараз покладу тобі котлетки. А пюре ти любиш? Ти такий схожий на Артема в дитинстві, ти не уявляєш! 

— Ну… якщо до пюре солоний огірок буде, — малий зазирає на стіл. — А ще  я дуже люблю пюре з тефтельками. 

— Наступного разу можу приготувати тефтельки! — вона усміхається і накладає малому пюре, огірок і котлети. — А ти, маленька принцесо, що будеш? — звертається до малої.

— Те саме, що і Сева, — трішки соромʼязливіше каже Ніка. Таня тільки зітхає на це. 

— Добре, зараз все буде! — енергійно каже мама і тепер накладає те ж саме і Ніці.

А потім підсідає до Тані, беручи зі столу альбом.

— Ну от, дивись! — вона розкриває його і щось їй показує.

Я підсідаю ближче до них і теж зазираю всередину. На фото я десь у віці малих, може, краплю доросліший. Ну, у всіх дітей такі круглі щічки, де тут рідство?

Я ледь насуплююсь і переводжу погляд на Севу.

Просто всі діти схожі одне на одного, коли малі. Крапка.

— Всі діти однакові, коли  малі, — знизую плечима.

— Просто ти раніше не мав з ними справи, — каже мама з посмішкою. — Тобі стільки всього треба надолужити, Артемчику. 

— Ну, може і не мав, — погоджуюсь і краєм ока дивлюсь на Таню, яка сидить з іншого боку від мами зараз.

— Може Артем і має рацію, — каже вона. — Ніка от абсолютно не схожа на нього малого, — вона дивиться то на мене, то на Ніку. — Але вам видніше, я Артема маленьким не бачила. 

— Усмішка та ж, — мама хитає головою. — Зараз знайду фото, — вона гортає далі і показує моє фото, де у мене чомусь довгувате волосся, як для хлопця. 

— А чому я якийсь непідстрижений? — я ледь насуплююсь. Тут ніби дійсно є якась схожість з Нікою. От же ж… Вже чого тільки не прибачиться! 

— А ти забув, як сам не дозволяв себе стригти? Кожен похід в перукарню — істерика, — відповідає мама. 

— Я теж не люблю стригтися! — вклинюється Сева. — Чого Ніці можна носити довге волосся а мені ні? А раптом вони мені голову відріжуть тією машинкою? НАвіщо туди ходити постійно? 

Я ледь усміхаюсь. Дійсно згадую щось таке, що я боявся тієї жужжалки. Цікаво, все ж всі діти дійсно схожі. 

— О так, мені вона теж не подобалась, — погоджуюсь з малим. — Жужжалка. 

— Скажеш мамі, щоб не змушувала мене туди ходити? — питає цей хитрюга. 

— Ну, стригтись таки треба, — зітхаю. — Недобре ходити, як дівчинка, з довгим волоссям. 

— А я бачив по телику чоловіків з довгим волоссям, — непогоджується малий.

— А у дяді Степана теж косичка, мамі подобається, — додає Ніка. 

Я одразу насуплююсь. Який вбіса "Дядя Степан"?!

***

гортай далі, там продовження ------------>