13. Тетяна

Після танців Галина Віталіївна швидко йде. Їй важко переносити все це святкування. З нею йде й чоловік. Гості продовжують святкувати. Але я відчуваю, що моя пристуність тут вже зайва. Бути під прицілом десятку поглядів Артемової рідні ще те випробування. 

Багато з них може вважати мене меркантильним стервом. Тільки Алевтина не соромилась сказати це вголос. Те саме вона мені казала і п'ять років тому, коли  поділилась з нею своєю новиною про вагітність. 

“Я не впевнена, що це від Артема, Таню. Але звісно передам йому твою новину…”

І стільки тоді було в її тоні зневаги і холоду. А здавалось, що ми і правда гарно потоваришували. І Іринка мене любила. 

Прошу Артема відвезти мене додому. 

— Мені некомфортно, — кажу я йому. — Можеш викликати таксі, якщо хочеш продовжувати вечірку. 

— Ні, я відвезу тебе сам, — не погоджується він. — Мама все одно вже поїхала, тут нема що робити. Ходімо. 

Ми сідаємо в машину і Артем не гаючи часу відразу починає домовлятися про відвідини мами з дітьми. Я погодужуюсь… Чим швидше ми це пройдемо, тим краще…

***

Артем забирає нас після обіду. Сева з обожненням дивиться на його машину. А коли Артем дістає з пакету подарунок — таку саму копію машинки, мій син здається переходить в розряд палких шанувальників Артема Бойка. Як легко його купити! 

Ніка теж з очікуванням дивиться на Артема. Той не підводить. І простягає їй ляльку. Якусь дуже дорогу. 

— Я не знав, які тобі подобаються, але продавчиня в магазині сказала, що цю діти люблять найбільше зараз. 

— Яка вона гарна… Як мама в тій сукні, — притискає мала до грудей подарунок. 

Я відчуваю трохи гіркоту. Як легко завоювати їх прихильність. Строга мама яка часом економить певно виглядає в їх очах не так привабливо, як добрий дядя Артем.  

— Так, як мама в сукні, — погоджується Артем і усміхається. 

Всю дорогу я мовчу. Малі закидують питання Артему, але переважно звично чубляться між собою. А я… я ревную їх. Відчуваю, що дарма погодилась на все це. Але і скасовувати щось пізно. 

Галина Віталіївна сьогодні зустрічає нас у просторій вітальні свого будинку. В кімнаті ледь чутно пахне якимись ліками. 

Малі насторожено завмирають на порозі, побачивши її. 

Вона теж завмирає, здається, в її очах блищать сльози, але вона не дає їм впасти, присідає перед дітьми навпочіпки і каже:

— Привіт… Я — ваша бабуся, — її голос схвильований. — можна, я вас обійму?

— У нас вже є бабуся Зоя, — каже Сева. Вони не квапляться  в обійми до чужої людини. 

— Ну, у дітей має бути тві бабусі, по татовій і по маминій лінії. 

— Ну у нас немає тата, — відповідає знічено Ніка. — Він… десь далеко. 

— Ми ще нічого не пояснювали дітям, —  втручаюсь я різко. Мене дратує все це. Зараз багатії награються і Артем зникне. А що я потім буду дітям пояснювати?  — Не варто їх травмувати. Хай поступово вливаються. 

Вона одразу стає сумнішою, але киває.

— Добре, тоді можете називати мене, як хочете… Галею можна. Ходімо, я приготувала вечерю, сама готувала улюблені страви Артемчика в дитинстві. І ще думала, що ми могли б подивитись фото… 

— Мамо, ну які фото, — бурчить Артем. 

— А чому ні? Саме час пригадати, яким ти був у дитинстві. Я вже бачу знайомі риси в дітях… 

А вона спостережлива. Якщо і Артем почне здогадуватися, тоді точно забажає тест ДНК. І з одного боку це було б правильним. Але не після того, як він відмовився від дітей. Він сам хотів аборт. Тож тепер не має жодного стосунку до моїх малюків. Навіть якщо вони були зачаті з його допомогою. 

— Вам не варто було готувати  в такому стані, —  кажу я. — Та і діти не дуже голодні. Ми ж тільки з дому. 

— Я хотіла цього… Знаєш, Таню, мені давно нічого не хотілося. Я ж вже зовсім здалась. Але коли ви вчора сказали мені правду… Для мене ніби світ перевернувся. Я хочу жити, хочу бачити, як вони ростуть. хочу, щоб колись вони назвали мене… Ну, сама розумієш, — вона все ж не каже слово "бабуся". — Заради цього я готова боротися.

***

гортай далі, там продовження ------------>