11. Таня 

Його мати виглядає не дуже гарно. Хоч візажисти і намагались надати її шкірі сяючий вигляд. Але втомлений погляд не сховати тоннами тоналки. Вона виснажена. І вся моя різкість розбивається об стіну співчуття. Я не можу бути жорстокою до людини, яка бореться з важкою хворобою. 

Це Артему  яможу мстити, лаятись з ним, зневажати його за те, що він зробив. Але його мати ні в чому не винна. Принаймні зараз. 

— Ми домовилися з Артемом знайти день, коли привезти їх до вас в гості, — кажу я нарешті. 

Зовсім не планувала цього робити. Але якщо це підніме людині настрій… Ну хоч так, хоч так мене буде гризти відчуття провини. В одному випадку, що забрала в жінки останню можливість радіти. В іншому випадку — що пішла на поводу в Артема. Буду злитися на нього, що діти йому виявилися потрібними лише через стільки років. І то зовсім не для того, щоб любити  і виховувати їх. А просто як стимуляція маминого лікування. Він навіть не уявляє, наскільки виглядає ницо в моїх очах. 

— Добре, як скажете, — вона зітхає і усміхається. — Що ж, буду чекати, коли ви приїдете. 

— Це близнюки, Артем розповідав? — кажу я. Кошусь на чоловіка. — Всеволод і Вероніка. 

— Двійнята, значить, раз різної статі, — відповідає вона, усміхаючись. 

— Так. Різнояйцеві. Я сама не повірила, коли мені сказали на УЗД, що мене чекає. 

— А у тебе є фотографії? Я дуже хочу вже зараз побачити їх. 

— Звісно, —  я дістаю з клатча телефон. — Секунду… Ось. Це вони на святкуванні Нового року в садочку. Сева — лицар, а Ніка очікувано — Сніжинка. 

— Які милі, — вона усміхається, дивлячись на фото, здається, їй на очі навіть сльози навертаються. — І великі… 

— Так, діти швидко ростуть, — я киваю. — Сама не зчулась, як час пролетів. Звісно, хотілось би, щоб тато увесь час був поруч, але йому було не до нас… 

Не втримуюсь від цієї токсичної фрази. Бо я зла на Артема. 

— Я нічого не знав, — насуплюється він. — Як мені могло бути до вас? Може, треба було мені принаймні повідомити?

Я багатозначно дивлюсь на Артема. Повідомити. Авжеж. Я ж так  і зробила. Певно, перед мамою вигороджує себе. 

— Вже як сталося, так сталося, — кажу я. 

— Не сваріться, діти. Головне, що ви знайшли одне одного, життя таке коротке, щоб витрачати його на сварки, — каже Галина Віталіївна. — Ну, святкуйте. Певно ви зголодніли? 

— Так, ти маєш рацію, мамо, — погоджується Артем. — Життя надто коротке для розбірок. Ходімо за стіл, я хочу сказати тост… 

Ми йдемо до столу. Я відчуваю, як поволі тиск з мене спадає. Бо перед Галиною я була мов на вітрині. Вона не проти мене. Але все одно — це випробування для моїх нервів. 

Коли сідаємо за столик, я помічаю ще одну людину. Алевтину. Саме у неї я працювала тоді… Саме вона мені повідомила ту новину. Що Артем передав гроші на аборт. 

А я кинула їй ті гроші. Сказала передати Артему, що я не хочу його брудних копійок… Ситуація вийшла дуже некрасива. У мен був токсикоз і істерика. Я не знала як жити. І моя роботодавця просто звільнила мене за цю сцену. 

Алевтина теж мене помічає. ЇЇ очі звужуються, і погляд пропікає мов смолоскип. Прямо зараз вона не може до мене підійти. Але я читаю німе запитання: а що ця жебрачка тут робить? 

І в цю мить Глина Віталіївна бере мікрофон:

— Любі гості! Я дуже вдячна, що ви всі тут зібралися, щоб підтримати мене. Ви всі принесли мені чудові подарунки. Але  я хочу сказати, що найкращий подарунок сьогодні зробив мені мій син. У Артемчика є дітки. Уявляєте, я тепер — бабуся!  

***

гортай далі, там продовження ------------>