10. Артем

Я не розумію, за що вона вічно злиться на мене, ніби я її образив. Хоча я нічого поганого їй не робив. 

— Якщо так хотів мамі внуків показати, то треба було б їх зробити з кимось підходящим, — тим часом огризається Таня. — А не тягнути перших-ліпших дітей від незнайомої жінки! 

— Ти не незнайома,  — не погоджуюсь. 

— Точно. Ми ж “майже” незнайомі, так ти це назвав? — вона пропікає мене поглядом. 

— Але по факту, хіба так і не було? Ми тільки почали зустрічатись тоді. А потім… 

— Не хочу згадувати цей період, — відповідає вона. — Це в минулому. 

І знову я її не розумію. Сама пішла, сама образилась. Логіка просто залізна… Точно що жіноча. 

— В минулому, — погоджуюсь.

Далі ми їдемо мовчки. А я думаю про те, що якби ми тоді не розійшлись, певно, все одно коли б я дізнався про чужих дітей, то… Хоча, вона б видала їх за моїх? А може, тому вона мене і покинула, бо не хотіла так вчиняти?

Можна було б про все поговорити по-нормальному.

Коли приїжджаємо на місце, під рестораном багато машин. Але мати зняла тільки малу залу, тож не все це — її гості. Вона запросила, здається, близько тридцяти людей. 

— Думаю, ти їй сподобаєшся, хоча вона і засмутиться, що малих ми не взяли, — кажу майже примирливо. 

— Їм не місце на гучних вечірках, вони не звикли ходити в такі місця, максимум в дитячу кімнату на день народження, — каже Таня. — Тож нічого не втрачають. А твоя мама має зрозуміти мене. Хоча… Твоя тітка там теж буде?  

— Ми можемо хоч сказати їй, що приведемо малих, наприклад, завтра? — питаю, ігноруючи питання про тітку. До чого вона тут взагалі? Бо була роботодавицею? 

— Завтра? Не знаю. Моє життя не обертається навколо тебе. У мене чимало справ. 

— Я можу повозити тебе, куди тобі треба, — пропоную я. — А ввечері могли б заїхати до мами в гості всі разом. 

— Я планувала провести цей день зі своїми батьками. Тобі там точно нічого робити, — каже вона холодно. 

— Чому ти вічно злишся на мене? — я насуплююсь, а ми якраз майже підійшли до зали. 

— Це здорові межі, — вона знизує плечима, і між полами пальто оголюється її декольте. Здається, сукня трохи тіснувата в грудях. — І нормальна поведінка з малознайомими людьми. Ти ж не знайомиш з батьками всіх, з ким спиш? 

— Але тебе знайомлю, — зауважую. 

— Треба було заплатити тому офіціанту подвійні чайові. Не довелось би зараз все це проходити. 

— Я не даю хабарі, — знизую плечима. 

— То і не ний. 

— Яка ж ти все ж… Ладно, не буду казати, — усміхаюсь і беру її руку. — Можемо ми хоч тримаючись за руки зайти, раз не з дітьми? 

— Як скажеш, — вона поправляє пальто, ховаючи оголену шкіру. — Сьогодні ти ведеш гру. Я підлаштуюсь. 

Мені в голову лізуть зовсім не ті ігри, які вона, певно, має на увазі. Але зараз не до цього. В першу чергу я все ж хочу представити Таню матері.

Чомусь я впевнений, що вони цілком могли б поладнати. Мамі не вистачає поруч "молодої" крові, когось, хто був би повний життя і надихав її. 

Я для цього вже, на жаль, не годжусь.

Ми проходимо всередину, тут вже майже всі гості. Раніше мама збирала цілі бали по двісті-триста людей, але зараз, під час хвороби, зібрала тільки родичів і подруг з їхніми чоловіками. 

Мама одразу нас помічає і я буквально бачу, як її очі загораються. 

Ми йдемо до неї, а коли підходимо, я представляю їх одна одній:

— Мамо, це Тетяна, я тобі про неї розповідав. Таню, це моя мама, Галина Віталіївна.

— Ну яка ж я Галина Віталіївна! Для Танечки я просто Галя! — вона така бадьора, прямо як ніколи, це дивує мене і приводить майже в захват. — Але стоп… А де ваші дітки? Я так хотіла їх побачити…

— Приємно познайомитися, — каже Таня. — Діти не витримали б цього галасу. Тож я вирішила залишити їх вдома. 

— Я зовсім про це не подумала… Якби подумала, відмінила б всі ці зібрання, аби тільки побачити їх, — вона зітхнула. — Але всі родичі так хотіли прийти… 

— Ви головне лікуйтеся, — Таня м’яко посміхається. — Щоб встигнути не тільки побачити, але і награтися з ними. А потім на їх весіллі погуляти. 

***

гортай далі, там продовження ------------>