9. Тетяна

Спочатку мені приходить сукня і туфельки. В красивій коробці від дорогого магазину. Відчуваю себе попелюшкою. Тільки не правильною. Бо до цієї сукні у мене немає хутряного манто, а вона саме таке і вимагає. 

Але ж  не казати Артему про це. Подумає, що я його намагаюсь розвести на одяг. 

Кривлюсь, коли приміряю перед зеркалом вбрання. Смак у нього… От навіщо було брати з таким декольте? Я ж іду на ювілей його матінки. А не на молодіжну вечірку.

В ту мить коли кручусь перед зеркалом, двері відчиняються і в спальню зазирає Ніка. 

— Ого, — виривається у неї. — Це ти куди така красунечка? 

— Нікуди, — я шукаю застібку, щоб швидше зняти сукню. 

— А можна мені поміряти? — не вгаває донечка. 

— Курчатко, вона на тебе велика, — я обіймаю малу, кидаючи сукню на ліжко. 

— А я підбори вдягну! Ну дай! 

— Гаразд, спробуй, — я сміюсь. Їй дуже цікаво. А мені не шкода. 

НІка одягає на себе сукню, і відразу тоне в ній. Пробує утримати її на собі  і так, і інакше, але тканина просто зіслизає з неї. 

— Ну нічого, виросту  і буду її носити, — нарешті каже, переступаючи через озерце шовку. — Подаруєш її мені? 

— Обов'язково, а зараз біжи збирайся, поїдеш до бабусі. Дідусь скоро заїде. 

— А чому ти йдеш на якийсь бал, а ми до бабусі? — вона насуплюється.

— Бо бабуся вже насмажила твоїх улюблених оладків, а я не йду на бал, — кажу я. — Я маю працювати. 

— В сукні? Хіба ти не ходиш на роботу в чорному і білому?

— Сукня геть не для роботи, — кажу я нарешті. — Тому не переживай, одягну блузку, як завжди. І у мене є ще блакитна, а не тільки білі, — я м’яко виштовхую її з кімнтати. — Де Сева? — слава Богу хоч син не такий допитливий. Певно сидить біля телевізора, дивиться свої мультики і чекає дідуся із зібраним рюкзаком. 

— А здається він взяв твій телефон… 

— От же ж … карасики! — виривається  у мене. — Сева! Ти де? Ти мені вже скачав якусь гидоту?... 

***

Коли приїздить Артем, я ледве встигаю зібратися. Малі як навмисно відтягували момент поїздки. Ще і татові довелося чекати їх півгодини. Поки поклала всі іграшки, всі джемпери  і шорти, без яких їхати було ну ніяк не можна…

На макіяж часу майже не залишилось, як і на зачіску. І якщо волосся можна було просто залишити розпущеним, то обличчя довелось підмальовувати одночасно одягаючись. 

Вибігаю з під'їзду до його машини, накинувши легке пальто на плечі. Воно не дуже пасує до сукні. Але іншого у мене немає. 

— Привіт, — кидаю Артему. — Ми запізнюємось? 

— Трохи… А де малі? — він ледь насуплюється.

— Вдома, — брешу я. — З нянею. Тобто з бабусею. 

— Тоді йдемо за ними. Я ж казав, що ми підемо всі разом. 

— Ні, — хитаю головою. — Ми нікуди не йдемо. Вони залишаться вдома. 

— Чому? Там же буде багато їжі, їм має бути цікаво. А потім відвеземо додому їх.

— Мої діти не голодують, щоб везти їх туди де багато їжі, — відчуваю як прокидається мій внутрішній їжак. — Тобі щось не подобається? То я теж піду. 

— Блін, але я казав мамі, що вони будуть.

— Це твої проблеми, — я знизую плечима. — Моїм дітям не місце на таких вечірках. Крапка. 

Він навіть не уявляє, що буде якщо ці два малоконтрольовані суб'єкти опиняться на святкуванні. Хаос і паніка. Я не підписувалась на таке. 

— Мати буде засмучена, — каже Артем. — Тоді приведемо їх завтра. 

Це звучить наказово. А  я дуже не люблю, коли мені наказують всілякі колишні. 

— Щось ти розкомандувався, — бурчу я. 

— Я все це заради матері роблю, ти це знала, — бурчить у відповідь.

— Раніше треба було думати, — виривається у мене. 

— Про що ти? — не розуміє Артем. — Що я вже зробив не так? 

***

гортай далі, там продовження ------------>