8. Артем

Я ляпаю це прямим текстом. Ну блін, а що мені залишається. Я сам в це вплутався, вплутав її, але сподіваюсь, Таня допоможе, вона ж добра, зрозуміє, що справа в хворій мамі. 

— Ти там ще? Ніби слухавку не кинула… 

— Це виключено, — каже вона. — Мої діти не циркові собачки. Не вплутуй їх в це все. 

— Таню, вона помирає. 

— І що? Діти не вміють брехати. 

— А я сказав, що я не знав про них. Я не казав, що ми були таємною родиною, чи щось таке. Це все дуже правдоподібно! Вони теж можуть не знати, чому ні. Може, ми вирішили поки не казати їм. 

— Я познайомлю їх з твоєю матір'ю. Але їм навіть не вздумай щось казати про батьківство! Не варто травмувати їх. От чорт, скільки вони будуть мені дзвонити! — вона щось клацає в телефоні. 

— Хто там тобі дзвонить? — одразу питаю. Згадую той дзвінок в машині.

— На мене хтось взяв кредит, — каже вона через кілька секунд мовчання. — Якщо вже ти так тісно вплітаєш нас в своє життя, то будь-ласка розберись з цим. Я буду тобі вдячна, — чутно як її голос напружився і став гострим, мов лезо. Так не прохають. Так наступають собі на горло. 

— Я все зроблю, — кажу одразу. — Даси мені деталі, пришлеш на мою пошту. Зараз тобі її скину. 

— А знаєш… Ні. Не треба, я сама розберусь. 

— Я ж сказав, все зроблю, нащо ти це робиш? — я починаю дратуватись. 

— Ні-ні, я предумала. НІчого не треба. 

— Мені все одно, що ти там собі передумала. Пришли мені на пошту деталі, — кажу ще більш роздратовано. — Краще займись дітьми, ніж розбирайся з тими штуками.

— Не смій говорити зі мною таким тоном! — вона кидає слухавку. 

Я дзвоню їй знову. Але вона відбиває виклик. За мить приходить повідомлення  з розмірами її взуття і одягу. 

Я пишу їй відповідь:

"Інколи треба вміти приймати чужу допомогу." 

“Тільки не твою”.

"Що я тобі такого зробив? Так, ми розійшлись, але все ж…" 

“Розійшлись і розійшлись. І краще б не сходились”, — відповідає ця істеричка. Якби не те фото в інтернеті на цьому можна було б і завершувати нашу розмову. Але я вже пообіцяв мамі. 

"Номер карти скажи." 

Вона ігнорує. 

Вперта, як віслючка… Ну і добре, сам все дізнаюся… 

Але спочатку треба обрати їй сукню.

***

І все ж, я не можу не думати про той дурнуватий кредит. Тому телефоную моєму знайомому в одному з найбільших банків. І питаю поради. Він каже, що банківські дані конфіденційні, і що їх так просто не дістати. Але заради мене він це зробить. 

Вже за півгодини я дізнаюсь все про той кредит. Виявляється, він навіть відкритий саме в банку мого друга. 

— Уявляєш, яке співпадіння? А що за дівчина? Не думаю, що твої дівчата брали б такі маленькі кредити…

— Можеш дати мені реквізити, щоб я його закрив? 

— Вона що, квіти собі купила сама? — хмикає знайомий. — Тут навіть на пристойний букет не вистачить… Чи тобі подарунок якийсь? 

— Просто пришли реквізити, а я буду тобі винен. 

— Ну гаразд, — той щось клацає. — Відколи це ти з бідними бухгалтерками почав зустрічатися? Тут вказано що її дохід двадцять тисяч в місяць.

— А що, якщо дівчина бідна, то одразу що, не гідна зустрічань? 

— Всі вони хочуть собі багато папіка, це очевидно. 

— Ну, вона от сама працює, а не сидить на чиїйсь шиї, — чомусь мені за Таню неприємно. 

— І грошей їй явно не вистачає. А апетит приходить під час їжі. Зараз закриєш мікрокредит. Завтра вона візьме ще. Ти готовий тягнути такий тягар? Тільки втямить, що тебе можна доїти, розоришся. Моя тобі порада як другу — тримайся від таких подалі. 

— Я думаю, якраз такі щиріші в усьому, ніж ескортниці, — не погоджуюсь я. — Добре, чекаю на платіжку…

***

гортай далі, там продовження ------------>