7. Тетяна

Я все ще не вірю, що погодилась взяти участь в цій афері. Нащо я це зробила? Та він просто застав мене зненацька! Козел! 

Це ще раз підтверджує, наскільки Артем Бойко небезпечний. Задурить голову, навіть тозирнутися не встигну. 

Віддаю дітей на басейн і нарешті можу зібратися з думками. 

Але тільки відкриваю ноутбук, щоб переглянути звіт, який маю подати вже завтра зранку, як мій телефон знову озивається. 

І знову невідомий номер. 

— Якщо ви не припините свої жартики я звернуся в поліцію! — кажу строго. Дістали ці бісові шахраї. 

Може і варто було Артему дозволити з ними розібратися? Але ні. Прохати у нього про допомогу — останнє. Коли я минулого разу звернулась як нормальна людина з бідою до нього, він вирішив питання найкращим для себе чином. Передав мені гроші в конверті на переривання вагітності. Тож… Вже якось сама з цим розберусь. 

— Ви маєте погасити заборгованість, інакше з вами будуть говорити інакше, — кажуть на тому кінці. — У вас є ще три дні. 

— Ви чудово знаєте, що ніякий кредит я не брала. Тож не витрачайте свій час дарма. Номери ваші я зберегла, зараз піду в поліцію, — дивлюсь на годинник. Ну ще сорок хвилин у мене є, якщо відділок поліції десь тут недалеко, то саме так і зроблю. 

— Договір від сьомого жовтня, — каже голос байдуже. — Можемо вислати вам його на пошту ще раз. Або перегляньте його в особистому кабінеті. Тож неприємності будуть у вас. Не погасите заборгованість — ми звернемося до суду. 

— Так, пришліть договір! — кажу я. Чим більше доказів для поліції, тим краще. 

Але в душі несподівано приходить здогадка. Саме в жовтні зник мій залицяльник Степан… При чому зник без пояснень. Я ще дивувалась, куди подівся напористий милий хлопець. Шоколадки мені носив, каву купував. І раптом — і сліду не залишилось… 

— Вже надсилаємо! Зайдіть на пошту! І бажано відповідайте на дзвінки, ви ж не хочете, щоб все дійшло до суду, правда? 

— А на яку ви пошту висилаєте? — питаю здивовано. 

— Ту, яку ви вказали в заявці на кредит. 

— Ні, вишліть на іншу. Я хочу ознайомитися. 

І тоді у мене зник паспорт. Я його шукала, але знайшла на роботі біля ксерокса… Я не звернула увагу на цю обставину. Тепер пазл починає сходитися. 

Завершую розмову і набираю Степана. Але виявляється, що я у нього заблокована. 

Договір і справді приходить. Читаю і розумію, що я влипла. Грошей  і так небагато. А якщо віддавати ще й кредит… Сумно. Севі треба нову куртку. Ніці обіцяла купити для малювання все, вона мріє про художню школу і саме час записувати її на підготовку. 

Саме в цю мить мій телефон знову дзвонить. Я думаю, що то ці кредитори, але ні, це не вони. Я записала цей номер, і це був Артем. Беру слухавку, зітхаючи.

— Алло, Таню, це я. 

— Я бачу, — кривлюсь. Його чути хочеться зараз найменше. Нещастить мені з чоловіками. — Ми ніби про все домовились… 

— Про все, але не про все… У мене до тебе два питання. Перше, дай свій розмір для сукні і взуття. 

— Я пришлю повідомлення, — кажу. Брати від нього бодай щось не хочеться. Але я зціплюю зуби. Немає у мене зараз ресурсу витрачатися на його забаганки. Його голос продовжує мені травити стару рану. А він такий діловий, зібраний. Це дратує неабияк. ТАк само як запах хлору з басейну. 

— Добре, тоді друге питання, — його голос звучить трохи схвильовано. — А можуть твої діти зіграти моїх дітей?

***

гортай далі, там продовження ------------>