6. Артем 

Тільки-тільки я встигаю відʼїхати від Тетяниного будинку, як мені дзвонить батько. Він майже ніколи мені не дзвонить, а коли дзвонить, це значить, що трапилось щось термінове. Мені це не подобається.

Я беру слухавку. Він говорить чітко і коротко, як завжди:

— Заїдь до нас зараз, ти ж вже звільнився від роботи на сьогодні?

— Мамі що, недобре? — перепитую одразу. Це перше, про що я думаю. 

— Та ніби все гаразд, наскільки може бути в нашій ситуації, але вона хоче щось запитати. Сказала, що це не по телефону. 

— Добре, зараз заїду, — погоджуюсь. Головне, що стан її не погіршився.

Коли приїжджаю до батьківського будинку, все ж трохи переживаю. Вони могли і не сказати мені це по телефону, що їй наприклад гірше. Але все одно хочеться сподіватись, що батько не обманював.

Машину впускають у ворота. Потім я виходжу і йду до дверей. Мені відчиняють одразу і це, на мою радість, мама.

— Артеме, — усміхається. — Я хотіла більше розпитати про ту дівчину… Ти так коротко сказав по телефону, що у вас стосунки. Наскільки все серйозно?  

І це вся причина, чому мене так терміново викликали? 

Зітхаю. Ну з іншого боку, добре, якщо так.

— Мамо, ну могла б вже почекати ювілею, я б вас познайомив…

Проблема в тому, що ми з Танею не продумали нашу історію. Треба було якомога менше говорити зараз, щоб не ляпнути чогось зайвого. 

— В моєму становищі кожен день — на рахунок золота, — вона важко зітхає і бере мене під руку. — У мене немає часу чекати. Я хочу знати зараз. 

Я хочу її порадувати. Хочу, щоб вона і далі боролась, жила, але… Хіба для цього буде достатньо того, що в мене просто є дівчина?... Ідея приходить раптово. Хай діти по віку не дуже підходять, завжди ж можна сказати, що вони народились раніше? Ніхто не буде перевіряти їх ДНК чи щось таке, так?

— Еее… Насправді, ми давно з нею були разом, ще пʼять років тому. А потім дещо трапилось, ми розійшлись, потім випадково зустрілись і… Я дещо дізнався. 

Я не збирався прямо зараз говорити про "моїх" дітей. Все ж, треба було запитати дозволу Тані. А то вона ще взагалі відмовиться брати в цьому участь… 

— Цікаво. Я не пам'ятаю, що ти з кимось зустрічався тоді, — мама примружується. — Ти тоді тільки приїхав з Варшави… Вона що — полька? 

— Ні, вона наша, ну, в  сенсі, українка. Вона працювала нянею у тітки Алевтини. 

— Ти зустрічався з прислугою? — мама сідає в своє улюблене крісло. — Не дивно, що ти мені не казав. І чим вона займається тепер? Так і працює з дітьми? — підбирає слова. 

— Ну… Ми не бачились довгий час… І взагалі, це не так важливо, ким вона працює, — розумію, що я ідіот. Треба було хоч елементарні речі дізнатися. Але я не зробив цього. 

— Сподіааюсь ти мене не обманюєш, — погляд мами стає гострим. — І ця дівчина не чергова мисливиця за грошима. 

— Ні, Таня не така, — кажу впевнено і згадую, як вона буквально щойно не хотіла, щоб я їй допомагав навіть з кредиторами тими фальшивими. — Вона хороша. 

Я не те щоб дуже добре знаю Таню, але вона завжди здавалась мені саме хорошою людино. 

— Я дуже хочу запам'ятати тебе щасливим, — мама бере мене за руку. Її пальці холодні. 

— Ти так кажеш, ніби збираєшся помирати, — я насуплююсь. — Ти обіцяла мені і батькові, що будеш боротися.

— У мене немає сил… Я втомилась боротися, зрозумій. Кожна крапельниця як вирок… 

— А якщо я скажу тобі, що у тебе є ще один, ні, навіть два додаткових сенси для боротьби? — я сковтую слину. Все, пан, або пропав. Тетяні доведеться підіграти мені. Я зроблю для цього все, що вона попросить.

— Що ти маєш на увазі? 

— Дізнаєшся на святі, — я усміхаюсь. — Як і мало бути… 

cLNPPoKl