5. Тетяна

В мені боряться два демони. Я вагаюсь, поки малі затихли і дивляться на Артема. Він ше не склав всього. Не зрозумів головного, хоч і занервував. 

— Мені дуже шкода твою маму, — кажу нарешті. — Що з нею? 

— Рак, — він зітхає. — Вона втомилась від хімії. Але результат є, і хороший, лікарі дають хороші прогнози. Але не можна зупиняти лікування. 

— І ти хочеш її обдурити… Я не можу погодитися, — насправді я майже готова погодитися. Просто тому, що мені шкода його матір. Але дурити її теж негарно. 

— Я хочу дати їй стимул жити, хіба це так погано? Хіба ти не зробила б подібного для своєї матері, аби знала, що від цього залежить її життя? — він зазирає мені в очі.

— Мамо, я їсти хочу, — смикає мене Сева, виводячи з задуми. 

— Тренер буде сваритися, — продовжує Ніка. 

— Артеме, все це складно, а нам час йти. 

— Я підвезу вас, куди скажете, — говорить. 

— Гаразд. Бассейн в спорткомплексі “Небо”. 

Ми йдемо до машини. Я усвідомлюю, що щойно мене умисно поставили в таку ситуацію, де я маю зламатися. І моя совість кричить, що я маю погодитися. Бо це ніби ж добра справа. І я це правильно. Дати якійсь людині надію. Але Артем… Він докопається до правди потім. І мені буде важко і діти… Їх в це вплутувати не варто. 

Малі крутяться на сидінні. Їм подобається тут. Машина дорога і дуже красива. Сева мріяв про таку модельку. А тут справжня… 

А я думаю. Артем не тисне. Ми їдемо і я варюсь в своїх сумнівах. 

Коли дзвонить телефон  в руці, я здригаюсь. Номер незнайомий. Піднімаю, не задумуючись. 

— Тетяна Дмитрівна Верес? — питає неприємний жіночий голос. 

— Так, це я.

— Повідомляємо, що за вашим кредитом виникло протермінування сорок п’ять днів. Наразі сума до повного погашення становить сімдесят вісім тисяч триста гривень. Скажіть, коли ви плануєте внести гроші? 

— Який кредит? — виривається у мене. 

— Кредит готівкою, який ви брали в позаминулому місяці. 

— Я не брала ніякий кредит. 

— Якщо не внесете кошти, ми будемо змушені звернутися до суду. Вам пояснити наслідки? Ваші картки будуть заблоковані…

— Стривайте! Я не брала кредит! 

Я зриваюсь на крик, чим лякаю дітей. Відбиваю виклик. Артем здивовано дивиться на мене і питає:

— У тебе проблеми з кредитом? Я можу допомогти. Все покрию. Тільки допоможи мені змусити матір знову лікуватися, прошу тебе, Таню. 

— Це якісь шахраї! — кажу, відбиваючи повнотний виклик з того самого номеру. — Я не брала кредитів! 

— Давай я розберусь з ними. Моя служба безпеки розбереться так, що більше до тебе ніхто не ризикне сунутись, — продовжує Артем.

Колись я мріяла, щоб хтось це мені сказав. Сиди і чекай, я розберусь. Але з того часу я виросла. 

— Я сама розберусь, — кажу нарешті. — Але я подумаю над тим ювілеєм. Один раз я можу сходити з тобою…, — це рішення імпульсивне. Але внутрішньо я розумію — воно правильне. 

— Правда? — він усміхається. — Дякую, Таню. За той кредит навіть не думай розбиратись з жуликами. Якщо я сказав, що зроблю, значить я зроблю сам. Дай мені номер їхній, мої люди пробʼють, що то за шарашкіна контора, і все розрулять. 

— Не треба мені від тебе нічого! Я сама впораюсь! — те як він починає лізти в моє життя аж дратує. 

— Я не сумніваюсь, але нащо тобі витрачати час на це? Краще побудь цей час з дітьми, — киває в сторону малих на задньому сидінні. 

— І в мої стосунки з дітьми не лізь! — попереджаю я. Я вже шкодую, що погодилась йому допомогти…

***

гортай далі, там продовження ------------>