4. Артем

Хапаю її знову за руку. Чого ж вона вічно втікає від мене? 

— Та ти можеш зупинитись хоч на мить? 

— А навіщо? Мене чекають! 

— Хто? Хто тебе чекає? Невже, чоловік? — ця думка мене дратує. — Ти була в ресторані без чоловіка! 

— А ти тупий, так? — вона нарешті зупиняється і з неприязню дивиться мені в очі. 

— То у тебе реально є дитина? Ти про це? — перепитую. — Я думав, ти жартуєш… Хоча, ти ж не підтвердила це, коли я запитав. Але це не так важливо. Моя матір нас побачила. І тепер я хочу, щоб ми з тобою пішли на її ювілей. Я ж сказав, вона хвора. Мені треба її порадувати.

— З якого дива мене мають переймати твої проблеми? Вчепився в мене наче той реп’ях! 

— Я тобі заплачу. Чи ти таки одружена? — насуплююсь ще більше. Вона не відповідає чітко на жодне з моїх запитань і це мене бісить.

— О так! Гроші — ти думаєш ними можна все вирішити? Бо  в тебе крім них ні серця немає, ні совісті! 

Я не розумію, чому вона так злиться. Вона сама мене кинула. Може, якби не кинула, все було б інакше. 

— Моя мати хвора, я хочу її порадувати. І це в мене нема серця?

— Ти зараз тупо маніпулюєш хворобою матері і тиснеш мені на жалість, бо сам створив проблему і не знаєш, як її вирішити! Давай подорослішай вже, Артеме! Може дійде, що не все за гроші купується! 

— Якщо не гроші, то чого ти хочеш? — все ще йду за нею.

— Зникни назавжди з мого життя, більше нічого, — вона йде до воріт садочка, ті відчиняються і на неї налітає два рудих вихори. 

— Мама! Мам! А Сева впав! А Ніка кашу перевернула! 

Я вирячаюсь на дітей. У неї є діти. Стоп… Діти. Ні… Ні, не може бути. Вони малі на вигляд. Чи… 

— Хто їхній батько? — я дивлюсь на Тетяну.

— Не твоя справа, —  відповідає агресивно, поправляючи куртку на хлопчику. 

— Скільки їм? — не відстаю від неї. Та ні… Ну вони надто малі. Вони не можуть бути моїми. А що як… 

— Мамо, а хто це? — дівчинка проявляє цікавість. 

— Привіт, я Артем, — присідаю навпроти дівчинки. — А скільки тобі років? 

— Дядько Артем вже йде. Він хотів мені щось запропонувати, але певно бачить і сам, зо у мене немає часу на його пропозицію, — вона м’яко усміхається малим. 

— Я можу підвезти вас, — кажу, не відводячи погляду від дівчинки. — То скільки? 

— Тобі не варто цікавитися чужими дітьми, — каже Таня замість відповіді. — Це ненормально. 

— Вони ж не мої? — питаю прямо. — Надто малі на вигляд.

Таня блідне, так що дрібне ластовиння на носі стає помітним, і навіть губи стають білими. 

Все ж, вона красива, дуже. Що тоді була красуня, що зараз, зовсім не змінилась. Може, зараз стала ще красивішою, розквітла. Не можу погляду відвести, дивлюсь на неї. 

— Вони. Не. Твої, — рубає кожне слово. 

— Коли в них день народження? — продовжую насідати. Я маю знати точно. Діти народжуються на девʼятому місяці, наскільки я памʼятаю. 

— Ще одне слово і я викликаю поліцію. 

— Не скажеш сама, я дізнаюсь інакше, — знизую плечима. 

— Їм п’ять, — відповідає вона нарешті. — А зараз нам треба йти, спізнимось в басейн. 

— Це не день народження, — насуплююсь. Моїм могло б бути пʼять… Певно. Бляха… 

В цю мить дзвонить мій телефон. Бачу, що на екрані висвічується імʼя маминого лікаря. 

— Зараз, секунду, — кажу Тетяні і приймаю виклик.

— Артеме, хороша новина, ваша мама після новин про те, що ви завели дівчину, почувається набагато бадьоріше і знову хоче продовжити курс лікування…

Я ставлю телефон на гучномовець і кажу:

— Пробачте, що, я вас не почув…

Так, це маніпуляція, але…

— Ваша мама після новин про те, що ви завели дівчину, почувається набагато бадьоріше і знову хоче продовжити курс лікування… Тепер чутно?

— Так, дякую, що дивитесь за нею, — я зітхаю. — Я заїду скоро. 

Я відбиваю виклик і дивлюсь на Тетяну. 

— Вона готова навіть далі лікуватися, чула? Ти потрібна мені. Ти, і ці діти. Зроблю, що хочеш…

***

гортай далі, там продовження ------------>