3. Тетяна

Дихати все ще важко. Я панікую. За що мені все це? А Бойко? Як був козлом, так ним і залишився. Він же мене… ледве не… А я? Чіплялась за нього і сама губи підставляла. Сором! 

Мені ледве вдається зібрати докупи думки. Так соромно, що хочеться крізь землю провалитися. Як я могла так вляпатися? 

Вибігаю з ресторана так, ніби за мною чорти женуться. Але Артем не наздоганяє. Вже на вулиці викликаю таксі. Хай не ображаються дівчата, але я туди ні за що не повернусь. Досить з мене нервових потрясінь на сьогодні. 

В грудях глухо ниє. Не так, як тоді. Тоді я думала, що просто збожеволію від болю. Я не очікувала, що все буде так складно. Думала, ми будемо разом у тій проблемі. І він хоч якось буде цікавитися дітьми… Але він просто передав гроші на аборт… І цим мене знищив. Сподіваюсь, ми більше ніколи не побачимось. 

***

Коли виходжу з офісу наступного дня, думки про Бойка майже мене не тривожать. Майже. Все одно зараз піду заберу одну його маленьку копію. Вероніка схожа на нього менше. 

Але варто мені ступити на тротуар, як він з'являється майже нізвідки. Мов би чекав мене. Нерви натягуються, мов струни. 

— Не тікай, нам треба поговорити, — каже спокійним і діловим тоном. Ніби вчора не цілував мене в підсобці, ниби ми якісь кляті приятелі.

— Про що мені з тобою говорити? Ти своє слово сказав давно, — кажу я. Тепер я майже впевнена, що хтось йому сказав про дітей. Інакше б чого він приперся? 

— Яке нафіг слово, я взагалі не розумію, про що ти, — хмикає. — Сідай в машину. Кажу ж, у мене серйозна розмова. 

— Сяду, якщо підвезеш, бо вже запізнююсь, — кажу я нарешті. 

— Без проблем, — погоджується він. 

Я сідаю в його автівку, і називаю адресу дитячого садочка. 

— Загугли мене зараз в інтернеті, — каже, коли ми виїжджаємо з парковки при моєму офісі. 

— У тебе манія величі? — я фиркаю, але забиваю в пошуку його імʼя. 

— Ні, просто зроби, що кажу. Тоді пояснювати доведеться менше. 

Перші ж фотки, які мені показує, наші… Пристрастний поцілунок в темряві…

— Фу, — виривається у мене. — Таке враження ніби  я тебе з’їсти хотіла… 

— Коли ми цілувались, ти стогнала інше, — хмикає і усміхається. 

— Ти мені це приїхав показати? — ігнорую цю провокацію. Хоча він мене дратує і хочеться дати йому в носа. 

— Моя мати серйозно хвора, — каже він. — Вона вже декілька років крапає мені на мізки, що у мене нікого нема серйозного. Ніяких стосунків.

— А я тут до чого? я співчуваю тобі і твоїй мамі…

— Вона побачила це фото і чомусь вирішила, що я приховую дівчину, — каже Артем. — Сказала "з незнайомками так не цілуються". 

— Можеш сказати правду. Ми знайомі. 

— Ну, я сказав правду, що ми "майже" незнайомі. 

Його слова боляче б’ють. Стає так неприємно сидіти поруч з ним. Випадкова інтрижка. Так він це все пам’ятає. А для мене це біль і щастя одночасно. 

— От і адреса, яку ти назвала, — він роззирається. — Це що, садок? Чи що? 

— Так, — киваю. — Дякую що привіз. Я піду.

— Ти без машини, давай я підвезу тебе і до будинку, — він якось дивно дивиться на мене. Невже щось запідозрив?

— Артеме, з чого така доброта? — мене починає бісити все в ньому. 

— Вже пізно, — знизує плечима. 

— Ми не вперше добираємось додому. Не треба нам твоєї благодійності. Ми ж “майже” незнайомі. 

— Значить, "ви"? То у тебе є дитина? — зазирає в очі. 

— Тебе це ніяк не стосується. Моє особисте життя. Вчора ти мене застав зненацька. Але я не хочу продовжувати наше спілкування ні в якій формі. 

Я рішуче відчиняю дверцята. Дивний він. І незрозуміло, чого хотів. Невже справді просто похвалитися нашою фоткою? Так це не моя проблема. Там навіть мого імені ніде не згадали. Я йду не озираючись. 

— Стій, Таню! Та куди ти так біжиш? — він наздоганяє мене в два кроки. — Я ж не сказав тобі головного… 

***

гортай далі, там продовження ------------>