40. Маркіян. "Просто прийди"

“Можливо. Ми довго були разом в студентські роки”, — написав я. — “Але вона мене все ж більше не цікавить, як жінка”. 

Це була правда, більше мене Світлана зовсім не цікавила. І Ніка мала б це знати. Я ж казав їй, що відчуваю до неї самої. 

“Вона дуже приваблива і розумна… Може, ти ображений на неї за те, що Світлана тоді кинула тебе?” — не вгавала я. Мені хотілося почути від Маркіяна, що він не кохає Світлану і не буде поновлювати стосунки з нею. Хоча я й вважала, що це егоїстичне бажання і мені було соромно, але все ж я не могла вчинити інакше, це було сильніше за мене…”

“Спочатку був ображений, це правда. Але зараз вже не тримаю образи”, — написав він. 

“Вона сказала, що заздрила тобі, бо ти дуже талановитий, а зараз уже не заздрить. Але майже весь час, поки ми розмовляли про її роботу і життя, вона поверталася до розмови про тебе. Певно, ти дуже важливий для неї…”

“Ну, ми друзі, думаю. Пройшовши через стільки всього ми точно не залишимо одне одного в біді, навіть незважаючи на те, що так довго не спілкувались. Зараз спілкування принаймні поновилось.” 

“Але як кохану жінку ти її вже не розглядаєш? — раптом запитала Ніка і тут же додала. — Вибач, що я втручаюся не в свою справу. Мабуть, я просто переживаю за тебе, хочу, щоб ти був щасливий…”

І до чого це все? Цікаво… Вона ж на всю країну заявила, що ми з нею тільки друзі. А зараз виглядало так, ніби Ніка ревнує… Та ні, не могла вона ревнувати. Вона дійсно просто переживає, це більше на неї схоже. 

“Не переживай, зі мною все буде добре”, — відповів я. 

Міг би не відповідати на її перше питання, але все ж відповів: 

“А щодо кохання… Ну, це не та річ, яку “розглядають”. Воно або зʼявляється, або ні, принаймні у мене так.” 

“Отже, ти зараз закоханий?” — запитала вона. 

“Так, думаю, закоханий. Хоча ні, не думаю.” 

Вона поставила замислений смайлик, а потім додала:

“То закоханий чи ні?”

“Я не думаю. Я знаю”, — відповів я врешті-решт.

Ніка досить довго мовчала. Я бачив, що вона то щось писала, то переставала писати, ніби видаляла написане, або ж сумнівалася, відправляти повідомлення чи ні. 

“Не пиши нічого зараз”, — я сам перервав її. Я не мав змушувати її обирати між мною Марком і мною Маркіяном. Одній половині мене теж буде боляче, якщо вона її обере, а другу остаточно відкине. — “Памʼятаєш, ти обіцяла, що ми зустрінемось?” 

“Так, — тут же відповіла вона. — Пам’ятаю. Мені треба прийняти важливе рішення до того дня…”

“Не думай про це. Просто прийди. Прийди і все буде добре, ось побачиш. Пообіцяй мені дещо… Всього одну річ.” 

“Що пообіцяти? Це стосується Марка?” — запитала Ніка. 

“Пообіцяй, що не втечеш, щойно ми побачимось. І даси мені висловитись”. 

“А чому я маю втікати? Хіба ти такий страшний?” — Ніка поставила веселий смайлик, певно, їй полегшало на душі, від того. що я не забороняв їй бачитись із Марком чи щось подібне. 

“Просто пообіцяй. Що б не трапилось, що ти не втечеш і спочатку ми поговоримо.” 

“Добре, обіцяю, що не втечу і дам тобі висловитись”, — погодилась вона. 

“Дякую. І ще, памʼятай, що я кохаю тебе”, — тут же написав я. Серце одразу забилось дуже часто. Я дійсно дуже кохав Ніку. Я зроблю їй пропозицію і вона погодиться стати моєю дружиною і все буде добре. 

“Пам’ятаю. Дякую тобі… Я дійсно дуже зворушена…” — написала вона. 

Я усміхнувся. Подумав, що якщо Ніка мене одразу пробачить, то вона не відмовить і стане моєю дружиною. І тоді у нас точно все буде добре. Будемо згадувати весь цей період зі сміхом. Це буде зворушливо і мило. Вона точно зрозуміє, в цю мить я був в цьому впевнений…