39. Ніка. "Вона закохана в тебе"

— Так, я розумію…Він казав, що ви зустрічалися, і для нього теж було великим ударом те, що ви розійшлися, — пробурмотіла я. 

— Він завжди був таким непублічним… Я дуже боялась, що в нього вже хтось зʼявився за ці роки, поки я намагалась вийти на один з ним рівень. Але схоже, він все ще сам. 

Я мовчала, треба було якось перевести мову на бізнес, але те, що вона говорила про Маркіяна…Чомусь я відчувала величезне хвилювання, слухаючи про її плани на їхнє возз'єднання. 

 — Він дуже хороша людина, — сказала трохи невпопад, щоб Світлана нічого не запідозрила. 

— Це правда, — вона усміхнулась. — В студентські роки його навіть “Чіпідейлом” звали за це, — вона засміялась. — Не Чіп і не Дейл, а одразу “Чіпідейл”!

 — Підходяще прізвисько, -я усміхнулась. — А як ви познайомились? Ви вчилися разом, на одному факультеті?

— Навіть на одному курсі, в одній групі. Ми тусили втрьох насправді, один наш спільний друг і досі працює з Маркіяном. Він любить тренувати нових гравців, хоча міг би вже давно жити на прибуток з бізнесу, він же теж частково акціонер бізнесу Маркіяна. 

 — А чому ви розійшлися? Що сталося? — я розуміла, що це зовсім не стосується інтерв’ю, але питання самі сипалися, незалежно від мого бажання. 

— Я хотіла бути кращою за нього, а в мене не виходило… Потім він мені піддався на турнірі. Я дуже розізлилась. Він щиро хотів, щоб я продовжувала. Але моя гордість не дозволила. Його фанатичне ставлення до самої гри і неповага до моїх старань цим піддаванням дуже розізлили мене. Але я розумію, що він не винен. Зараз розумію. Він просто щиро любив гру і був талановитіший за мене. А я заздрила. І раз я заздрила, значить, недостатньо кохала його. 

 — Так, я розумію, — кивнула я.  — Але тепер ви знову повернулися у спорт? І вже не відчуваєте заздрості?

— Так, — вона кивнула. — Зараз я відчуваю вдячність. Здається, я нарешті почала відчувати до гри те ж саме, що і він. Те, що відчувала до того, як почала йому заздрити. Я люблю ігри. І ще… Я люблю його. 

В мене аж подих перехопило від цього зізнання. Я думала, що я погана людина… Адже мені потрібно було. навпаки, радіти за Маркіяна, за те, що він буде щасливий. Та радіти не виходило… Насправді я страшенно ревнувала його цієї миті до цієї успішної, самодостатньої жінки. поряд з якою я значно програвала. І я не могла нічого з цим почуттям зробити…

— Ви хочете… повернути його? — запитала я, відчувши, що в мене пересохло в горлі. 

— Раз він все ще нікого не знайшов, я думаю, у мене є шанс. Сподіваюсь на це, — вона кивнула. 

— Зрозуміло… Ну що ж, сподіваюся, у вас все буде добре, — швидко проговорила я, відводячи очі, хоча мені хотілося обуритись, вигукнути: “Ви ж знаєте, що двічі в одну річку не ввійдеш, він взагалі-то закоханий у мене!” 

— Дякую вам, ви дуже добра! Я відповім на всі ваші питання, які тільки побажаєте, хочу вам допомогти…

*** 

Коли інтерв’ю закінчилось, і ми зі Світовою попрощались, я довго не могла зібратися з думками. Що мені робити — казати Маркіяну про плани Світлани чи не потрібно? 

Чи не виглядатиме це так, що я хочу зруйнувати його право на щастя? 

Зрештою я написала: 

“Привіт, тільки що поговорила зі Світланою, вона дійсно цікава людина і талановита бізнес-леді. Дякую, що познайомив нас.”

“Це значить, що все пройшло добре? Радий, що допоміг”, — відповів Маркіян стримано. 

“Мені здається, вона має почуття до тебе”, — все ж не втрималась і написала я.