26. Ніка. Фото таємничого мільярдера

Я відредагувала інтерв’ю з Маркіяном після того, як він переглянув його і вніс деякі правки, а потім скинула його своєму шефу. 

З нетерпінням очікувала його відповіді. Після невдачі з Іваном мені треба було написати щось сенсаційне. і постать Маркіяна Кравченка, який досі геть неохоче спілкувався з журналістами, підходила сюди якнайкраще. 

Шеф одразу передзвонив мені. 

— Алло, Ніко, це дуже хороший матеріал! Кравченко не давав раніше інтервʼю, тож це може бути справжня сенсація! — емоційно сказав він. — Але є одне але… 

— Що саме? — насторожилась я.  Була рада, що матеріал сподобався, та завжди не любила цього слова “але”.

— Тут не вистачає головного для сенсації. Він так тобі в усьому розкрився, але його зовнішність для всіх все ще під завісою таємниці. От якби ж ти в нього хоч одне фото виманила… 

— Навіть не знаю… Він погодився розмовляти зі мною на тих умовах, що фото не буде, — сказала я.  — Чомусь не любить фотографуватися, чи не хоче “світити” своє обличчя на широку публіку. У відомих людей бувають такі дивацтва…

— Уяви, яка б це була сенсація, якби ми таки опублікували фото… До речі, ти можеш попросити його хоча б про фото руки чи щось таке. Це могло б бути компромісом. 

— Руки? — я подумала, що якраз фото його руки з браслетом у мене є, але все одно треба спитати в Маркіяна, я не буду публікувати світлину без його дозволу. 

— Все  одно це буде його перше фото в мережі. Тож навіть якщо це просто рука, ми зможемо це використати. 

— О’кей, я напишу йому й попрошу хоча б фото руки, — погодилась я. 

Відразу ж відкрила чат з Маркіяном і написала:

“Привіт, наше інтерв’ю дуже сподобалося шефу, але він уклінно просить твоє фото, хоч без обличчя, або принаймні фото твоєї руки… Що ти на це скажеш?”

Він якусь мить щось писав. Потім перестав писати і вийшов з телеграму. Я вже подумала, що він відмовиться, але за мить мені прилетіло декілька фотографій.

Це були фото Маркіяна, правда, без обличчя, але на них була його фігура в дорогому костюмі, він сидів за столом у стильно обставленому кабінеті, а я побачила на його зап’ястку наш браслет, і мені стало радісно на душі. Отже, він все ще його носить! Але разом з тим, чи через те, що було видно браслет, чи просто через те що ці фото мені дуже сподобались, мені стало якось шкода виставляти їх на загальний огляд. Було в цих знімках щось інтимне, не публічне. 

“Дуже гарні світлини! Яку з них відправити шефу?” — вирішила уточнити я. 

Він якусь мить мовчав, але потім прислав ще одну фотку. На ній була його рука, як і просив шеф. Рука з браслетом. 

“Дякую, зараз надішлю йому. Не боїшся, що не лише я почну вичисляти тебе за браслетом?” — вирішила пожартувати. 

"Може, ти і маєш рацію. Все ж, якби мене про фото попросив будь-хто, окрім тебе, він би не отримав нічого. Чекай, зараз відправлю іншу руку", — написав він. 

І мені тут же прилетіла нова фотка, вже лівої руки, без браслету. 

“Супер, це те, що треба. Дякую тобі”, — відповіла я, і тут же переслала це останнє фото своєму шефу. 

“Як вам? — написала під знімком. — Годиться?”

"Так, все супер! Ну хоч рука, це вже щось. Ти молодець! Це буде бомба!"

А я була рада не менше, ніж він, бо ті фото Маркіяна залишились тільки моїми, я довго дивилась на нього і уявляла, як виглядає його обличчя. Судячи зі спортивної фігури, він був дуже мужній і красивий. Що ж, за три тижні ми зустрінемось, і тоді я вже задовольню свою цікавість. Це ж не буде зрадою Марку, ми просто посидлимо, поп’ємо кави, як двоє друзів, і все…