20. Ніка. "Він прикольний"

В обіймах Марка я почувалася найщасливішою… Лише трохи напружувала думка, що мені може написати Маркіян, і Марк запитає, хто це так пізно зі мною листується… Але, на щастя, він не написав… І на браслет мій Марк не звернув уваги, чоловіки точно прикрасами не цікавляться, а потім я його тихенько зняла і заховала в шухляду тумбочки. 

Вже засинаючи, відчуваючи тепло тіла Марка поряд та аромат його одеколону, я подумала: “Треба припинити те листування з Маркіяном, завтра я напишу йому і скажу, що нам краще більше не спілкуватися… І браслет поверну…”

Від цих думок стало одразу легко, і я заснула…

А вранці, ледь розплющивши очі, згадала про всі події вчорашнього дня, і усміхнулася, дивлячись на сплячого Марка. Але він, ніби відчувши мій погляд, тут же розплющив очі. 

— А ми вчора чай так і не випили, — сказала я. — Доброго ранку! 

— Доброго ранку, — він чмокнув мене в губи. — Чай міг почекати. А я — ні… — він обійняв мене міцніше. 

— Ти такий пристрасний, — сказала я. — Мені дуже сподобалось усе, що відбулося вчора ввечері…

— Мені теж, — він торкнувся губами моєї щоки. — Тепер навіть не знаю, як з тобою розлучатись навіть на трохи часу. 

 — Мені теж не хочеться розлучатися, — зітхнула я.  — Але можна після роботи повечеряти разом. Я приготую щось смачненьке. 

— Добре, — він кивнув. — Ти найкраща, Ніко… 

***

Коли Марк поїхав, я взяла телефон, щоб написати Маркіяну, і пояснити, що ми не можемо більше листуватися, але мимоволі стала перечитувати його попередні повідомлення, в яких він писав про свою самотність… Чи не викличе в нього депресію те, що я так різко припиню листування? Якось це було б неправильно з мого боку… Треба, мабуть, поступово це зробити, розповідати, що в мене є хлопець, що я його кохаю, тоді Маркіян і сам здогадається, що між нами нічого бути не може… 

Мої роздуми перервав прихід Дані. Він зазирнув на кухню зі словами:

— Привіт, а що в нас є поїсти? Я помираю з голоду! 

— А що, друг тебе не нагодував? — запитала я. — Зараз підігрію картоплю…

— Не до їжі було… Тобто, ну коротше! Підігрій та й все, — затараторив він швидко. — А сама що? Якась ти інакша. Надто весела. Що, у вас з Марком побачення було?

 — Так, — кивнула я. — Даню, я хотіла тебе попередити… Може, Марк іноді буде залишатися в нас ночувати, то будь ласка, не треба цих твоїх жартів. добре? 

— То ви ночували тут… Ясно, — він усміхнувся. — А що, до себе не кличе? Чи може він соромиться, що бідно живе? — тут же припустив брат. — Але ж і ми небагато живемо. 

 — Може, він живе з родичами якимись… — я тільки зараз зрозуміла, що майже нічого не знаю про Марка. Якось він сам не розповідав, а мені розпитувати було незручно… — Я думаю, з часом він сам розкаже все, а якщо у нас будуть серйозні стосунки, ми з’їдемось і будемо жити разом… Хоч і орендуємо квартиру…

— Ну, я не проти, він прикольний, — кивнув брат. 

— Супер, тоді мий руки і сідай до столу, — я була дуже рада, що він не зустрів те, що я сказала, “ в штики”...

***

Майже відразу після того, як Даня пішов до своєї кімнати, мій телефон пискнув, сповіщаючи про нове повідомлення. Я одразу подумала, що. мабуть. це Маркіян. І не помилилась.  Він написав:

"Привіт,  як твої справи? Що новенького?" 

“Привіт, — відповіла я. — Все добре. Правда, вчора поїхала брати інтерв’ю в одного мужика, а він виявився неадекватом… Добре, що мій хлопець вчасно нагодився і забрав мене звідти…”

"Мужика? Що за мужика? Хто він?" — тут же запитав Маркіян, ігноруючи фразу про мого хлопця. 

“Іван Федорчук, у нього кав’ярня в Броварах”, — відповіла я. — "Ну, я вирішила не заявляти в поліцію, бо тоді всі ці проблеми… Не знаю, мабуть, Марк не захоче давати свідчення… В нього багато роботи…”

"Хіба це не важливіше за якусь там роботу?" — тут же написав Маркіян. — "Ну і нехай", — додав раптом. — "Федорчук, кажеш?..."