18. Ніка. "Я рада, що ти в мене є"

Ті кілька хвилин у вбиральні, коли Іван грюкав у двері, вимагаючи, щоб я відчинила, були для мене одними з найгірших у житті. Звісно, не такими поганими, як день, коли я дізналася про загибель батьків, і все ж дуже неприємними…

 Чи приїде Марк? Чи встигне? Я шкодувала, що не носила з собою балончик чи електрошокер, що не опанувала якісь єдиноборства…

І коли почула за дверима шум і потім його голос, мене переповнила радість. Він був найкращим чоловіком на світі, тепер я в цьому переконалася…

Я вийшла із вбиральні, краєм ока побачивши, що Іван сидить на підлозі, тримаючись за обличчя і лається. 

Не буде цьому гаду реклами, тільки час даремно на нього витратила! Ще й занесу його в “чорний список”, щоб наше видання ніколи з ним не співпрацювало! 

Коли ми з Марком вийшли на вулицю, я подякувала йому, що вчергове порятував мене. А він несподівано зізнався мені в коханні. 

 Моє серце мало не вистрибувало з грудей, але тепер вже не від страху, а від приємного хвилювання. Зараз я була переконана, що дійсно кохаю його. Лише коли мимохіть поглянула на браслет, подарований Маркіяном, мені стало незручно. Треба буде все йому пояснити і повернути подарунок. Так буде правильно…

 — Я теж тебе кохаю, — сказала я неголосно, дивлячись Марку в очі. 

Він виглядав здивованим і щасливим. 

— Правда? — запитав неголосно. 

 — Так, — я кивнула. — Ще коли побачила тебе вперше, коли ти кинувся мені на допомогу під час потопу, я зрозуміла, що ти особливий… Не такий як усі…

— Ніко… — він раптом подався вперед і торкнувся губами моїх губ, цілуючи мене. 

Я відповіла на поцілунок, і мені здалося, що все навколо ніби зникло, сам час зупинився, залишились тільки ми двоє, і це було так хвилююче…

 — Поїдемо додому? — запитала я, коли наші губи розімкнулися.

— Так, авжеж, я зараз відвезу тебе, — він кивнув, діставши мобільний і викликавши таксі. 

А вже коли відірвався від мобільного запитав: 

— Тобто… "Поїдемо" — це як… Разом? Чи ти не це мала на увазі? Тобто, пробач, певно ж не це. Але я тебе підвезу, само собою, — додав швидко. Здається, він був трохи схвильований. — Тобі не до цього ж певно… Цей гад. Блін, треба було його сильніше побити!

 — Не треба, а то в тебе будуть неприємності, хай собі живе, думаю, він тепер побоїться чіплятися до дівчат, — я усміхнулась. — Поїдемо до мене, я напою тебе чаєм… Чи ти кудись збирався, я тебе відірвала від роботи? 

— Ні, не збирався, — він одразу захитав головою. — Вже якраз попрацював, коли ти набрала. 

 — Тоді чудово,  а он і наше таксі, — я вказала на автівку з “шашечками”, що вже під’їздила до нас. 

Ми сіли досередини, я назвала адресу водієві і взяла Марка за руку, але він сховав долоню в кишеню, а сам взяв мене іншою рукою, переплівши пальці. Це було не так зручно, бо ж його права рука була далі від мене, а ліва, яку він сховав, ближче. 

 — В тебе болить рука, ти поранив її, коли вибивав двері? — стривожилась я. — Дай погляну…

— Все нормально, — він все ж дістав долоню і показав. — Бачиш? Ну, болить краплю хіба. Кістяшки.

 — В мене вдома є мазь від синців і забоїв, — я легенько погладила його руку. — Все загоїться… Я дуже рада, що ти в мене є…

— Я теж радий, що ти в мене є, — прошепотів він мені на вухо. — Моє життя до тебе було геть інакшим. Я ніби і не жив, а тепер нарешті живу…

Я подумала, що відчуваю те ж саме, що до зустрічі з ним жила лише по інерції, а ще заради брата. Та за будь-якою чорною смугою завжди приходить світла, тепер я в цьому переконалася. І тепер ми з Марком будемо йти по цій світлій смузі далі і далі до самого кінця нашого життя…