17. Маркіян. Визволення Ніки

Я якраз виїхав з гольф-клубу в центр міста і майже доїхав додому, коли мені, як Марку, прийшло повідомлення від Ніки. Там було написано:

“Марку, будь ласка, забери мене звідси! Власник кав’ярні зачинив мене в своєму кабінеті, я скину геолокацію. Тільки, прошу, приїзди якомога швидше!”..

Я дуже злякався. Я був на машині, та ще й в одязі для гольфу…  І не було часу перевдягатись, чи щось подібне.

Я просто ще не встиг заїхати додому. 

Але я не міг гаяти часу. Точка виявилась недалеко, пощастило ,я якраз майже тут і проїжджав зараз, тож дорога зайняла якихось хвилин сім.

А потім я вибіг з машини і увірвався в ресторан. Охорона, яка їхала на іншій машині, також пішла за мною. Але коли вони впевнились, що тут нікого нема з охоронців того мужика, то я їх одразу попросив піти на вихід і відігнати машину. 

Тоді я вломився в двері. Вони піддались тільки з третього разу і все ж я виламав замок. Добре, що це був офісний благенький замочок, а не якийсь квартирний. Той би я не подужав.. 

Щойно увірвався в кабінет, побачив, як якийсь мужик ломиться до вбиральні і кричить:

— Ти чого зачинилася там, ану виходь! Я заради тебе пляшку за пʼять тисяч відкоркував!

В цю мить мене накрило. Я опинився біля мужика буквально за мить і врізав йому прямо в ніс.

Той аж впав від несподіванки і схопився за обличчя.

— Ти хто такий? — заревів він. — Хто тебе сюди пустив! Я поліцію викличу!

— Ніко, ти там? — я не звертав на нього уваги, головне було забрати Ніку. Хоч би він не встиг нічого зробити, бо інакше… Бляха, його вбʼють прямо тут. 

 — Так, я тут… — почувся з-за дверей переляканий голосок Ніки.  За мить вона відчинила двері і підбігла до мене. 

В цю мить, обіймаючи її, я помітив на її руці браслет. І тут же поглянув на свій такий самий на моєму запʼястку… Бляха! 

Коли я трохи відсторонився, то взяв Ніку за руку іншою рукою і повів до виходу. 

— Ходімо звідси, швидше… 

Ми вийшли на вулицю і тут до мене дійшло, що я ж приїхав на своєму спорткарі… Мій улюблений чорний порш стояв самотньо на парковці. Ну, не зовсім самотньо, тут ще була беха моєї охорони…. Явно я не міг сісти в ці машини при Ніці. 

— Я на таксі приїхав, — довелося вигадувати на ходу. — Ну, добре, що вийшло швидко. Ти як? Він щось тобі зробив? Я його вбʼю…. 

Я дійсно готовий був вбити його. Та що там казати, коли ми з Нікою сьогодні розійдемось, я нашлю на нього все, що можна. Він залишиться без нічого… Дарма, ой дарма він до неї поліз… 

— Нічого… Я думала, просто візьму в нього інтерв’ю, а потім побачила, що він замкнув двері… Тоді я зачинилась у ванній і написала тобі, — вона з полегшенням усміхнулася. — Дякую, що знову врятував мене…

— Хіба я міг вчинити інакше, — я обійняв її. Мені було страшно, дуже страшно сьогодні. Ніколи ще в житті не відчував подібного страху. — Я ж кохаю тебе, — ці слова вирвались самі. Я навіть не подумав, не встиг подумати, як вони зірвалися з моїх губ. 

— Я теж тебе кохаю, — сказала вона, пригортаючись до мене.

Може, зараз вона казала це під впливом адреналіну і страху, але мені все одно було дуже радісно від думки, що Ніка може кохати мене. Серце одразу забилося швидше. 

— Правда? — запитав неголосно. Це було по-дурному — перепитувати подібне. І все ж. 

 — Так, — вона кивнула. — Ще коли побачила тебе вперше, коли ти кинувся мені на допомогу під час потопу, я зрозуміла, що ти особливий… Не такий як усі…