16. Ніка. Небезпечна пригода

Зустріч з тим бізнесменом, до якого я тоді не доїхала через зламану машину, кілька разів відкладалася, то моя автівка ремонтувалась, то він поїхав у відрядження… І от, нарешті, все зійшлося, і я знову вирушила в Бровари. Цього разу доїхала без пригод, і незабаром уже стояла на порозі його кав’ярні. 

 — Привіт, це ви Домініка? — мені назустріч вийшов сам господар, це був високий спортивної статури чоловік — В житті ви ще симпатичніша, ніж на фото!

 —  Привіт, Іване, дякую за комплімент, — я усміхнулась.  — У вас тут дуже гарно. 

 — Давайте я вам покажу свій заклад, — з ентузіазмом промовив він.  — Знаєте, я з дитинства мріяв мати власний ресторан, ну, до ресторану поки що руки не дійшли,  але я впевнений, що все ще буде. Зараз кав’ярня вже добре окуповує себе, у мене є постійні клієнти…

 — А з чого ви починали? Де взяли стартовий капітал? — розпитувала я, озираючись навкруги.  

Кав’ярня була стилізована під заклад 50-х років двадцятого століття, як у старих американських фільмах, з динаміків тихо грав джаз, і мені сподобалась ця атмосфера. Я вже подумки накидала план майбутньої статті, аж тут Іван сказав:

 — Давайте підемо до мого кабінету, щоб нам не заважали, і я все вам розповім. Там для нас вже накрили стіл. Легке вино, закуски…

 — Добре, але я за кермом, тож пити не буду, — відразу попередила я. 

 — Я про це подбав і взяв безалкогольний напій, — усміхнувся Іван.

Ми пройшли в його кабінет, там дійсно був накритий стіл на двох, пляшка вина, закуски, мінеральна вода, фрукти…

Він налив вино в два келихи.

 — За знайомство, — сказав, торкнувшись своїм келихом до мого. — Спробуйте оцей салат з креветками, це моя фірмова страва… Я ж учився на кухаря, потім працював у ресторані, але моєю найбільшою мрією було працювати не на когось, а на самого себе… А ви, Домініко, мріяли стати незалежним блогером, наприклад? Я читав ваші статті, вони дуже гарно написані. Шкода, що про такий талант майже ніхто не знає…

 — Чому ж не знають, у нашого інтернет-видання багато читачів, — мені стало навіть трохи образливо за паблік, у якому я працювала.  — Та й мені подобається спілкуватися з людьми, дізнаватися щось нове…

 — Ви могли б вести, наприклад, подкаст, або ютуб-канал і запрошувати гостей, — він підлив мені ще вина. — Але це був би ваш власний блог, ви б не оглядалися на політику вашого редактора. Я б міг допомогти, виступити як спонсор…

 — Дякую, я подумаю над цим, але вам доцільніше вкладати кошти в розширення власного бізнесу, — я спробувала знову перевести розмову на тему нашої розмови. — Який саме ресторан ви б хотіли відкрити і де? 

Він раптом подивився на мене і облизнув губи:

 — Якщо я відкрию ресторан, то обов’язково запрошу вас на побачення. Ви станете моєю віп-клієнткою, Домініко. Чи можна вже перейтьи на “ти”? Давайте вип’ємо на брудершафт! 

 — Перепрошую, але, мабуть, це зайве, — мені стало некомфортно. — Давайте краще поговоримо… про…

З переляку з голови вилетіли всі питання, які я хотіла йому задати. 

Його погляд мені не подобався, він ніби роздягав мене очима. Ще й були ми сам на сам у цьому кабінеті. Даремно я погодилася, треба вибиратися звідси…

Я встала з-за столу і раптом відчула, що в голові в мене паморочиться. Навіть вхопилася за стілець, щоб не впасти. 

 — Я, мабуть, піду,  — сказала тихо. — Щось тут душно…

 — Я зараз відчиню вікно, — сказав Іван. — Не поспішайте так, вечір довгий, ще встигнемо про все поговорити…

Його губи розтягнулися в усмішці. 

Він підійшов до мене і знову посадовив назад на стілець. 

 — Ви ж казали, що це безалкогольне вино, — я поглянула на пляшку, але перед очима літери чомусь розпливалися, я не могла прочитати назву вина, не те що кількість алкоголю в ньому. 

 — Ну. може, дівчата-офіціантки щось наплутали, — сказав Іван, підсовуючись зі своїм стільцем ближче до мене. — Але це хороше вино, дороге, ви, певно, такого ще не пробували… Лише для віп-клієнтів…

Ці “віп-клієнти” на кожному слові і його нав’язливість почали мене дратувати. Але ще глибше за роздратуванням причаївся страх. 

Я глибоко вдихнула і усміхнулась йому:

 — Вино і справді смачне… А можна мені попудрити носика? Де тут вбиральня?

Я сподівалася, що коли вийду з його кабінету, навколо будуть люди, і він уже не наважиться чіплятися до мене. Встала і пішла до дверей, але коли спробувала повернути ручку. двері не відчинилися. Я й не помітила, коли Іван встиг їх замкнути. 

 — Ось тут сумісний санвузол, — він вказав на двері в глибині кабінету. — Навіть душ є. Правда, зручно? 

 — Ага, — я відчула, що мої ноги тремтять, але продовжувала усміхатися, ніби усмішка приклеїлася до мого обличчя. — Тоді я скористаюся, можна? 

 — Авжеж, — він зрадів. — Будь як удома. А коли вийдеш, продовжимо наше приємне спілкування…

Я поспіхом зайшла до вбиральні і замкнулася зсередини. А потім дістала з сумочки телефон і стала набирати повідомлення: