14. Маркіян. Подарунок для Ніки

Знала б Ніка, наскільки я втріскався в неї, ніколи б не написала, що я робив щось "із ввічливості". Але ж не можу я сказати, що кохаю її, отак раптом. Вона вважає, що ми ледь знайомі. Може взагалі дійсно тільки  з жалощів зі мною-мільярдером спілкується… Хоч вона і сказала, що це не так, але вона просто була ввічливою.

Хотілось написати щось таке, що натякнуло б їй на мої почуття. Але хай вже це зроблять ті прикраси. 

"Мені цікаво, дуже", — написав я врешті-решт. Це був той максимум, який я міг написати. — "Думаю, я тобі набридну швидше, набагато. А мені дуже подобається спілкуватись з тобою", — додав я. 

"Ой, з вами. Я ще не питав, чи можна "на ти"", — додав я другим повідомленням.

“Можна й на “ти”, — відповіла Ніка. — Якщо, звісно, це зручно, зважаючи, що у нас різний соціальний статус…”

"Хіба статус визначає людину? Я думаю, що оці "викання" — взагалі пережиток минулого," — відповів я.

“Може, й так… Але різні люди по-різному до цього ставляться… — відповіла вона. — Я особисто не переймаюся, якщо можна на “ти”. залюбки кажу “ти”.

"Тоді звертайся до мене просто "Маркіян". А я буду звертатись до тебе "Ніка"", — написав я і додав смайлик-усмішку. Все ж, ми трохи зближались, і це не могло мене не радувати…

***

Наступні пару днів були завантажені роботою, але я намагався покінчити з нею якомога скоріше, щоб зустрітись з Нікою вже як Марк якомога скоріше.

Хоч мені і подобалось листуватись з нею від Маркіяна, все ж, мені хотілось її торкатися, бачити, цілувати… А це наразі міг зробити тільки Марк. 

Ми готувались до важливого чемпіонату, спочатку мали пройти обласні змагання, потім всеукраїнські, а далі поїхати за кордон. Ну, ми вже багато років поспіль були в трійці лідерів, але от перше місце останні три роки не займали. 

А я ще й взагалі постійно відволікався на цю гру в курʼєра, тому часу на контроль команди було менше. А ще треба було займатись офісними справами, все ж вони приносили мені основні гроші, а команда, хоч теж була прибутковою, але все одно більше була для душі. 

Я писав Ніці щовечора, але ми не дуже багато спілкувались, знову ж таки, через мою завантаженість. 

Але сьогодні у мене був особливий привід. Моє замовлення виконали на цілих три дні раніше. Не дарма я заплатив так багато грошей за терміновість. Щойно ювелір повідомив, що все зроблено, я запитав його, чи можна забрати прикраси прямо зараз.

Він трохи здивувався, бо написав мені ввечері, але все ж погодився.

І вже через годину, о восьмій, у мене в руках була коробочка.

Я відкрив її і побачив наші браслети. Вони були ідеальні, саме такі, якими я їх уявляв. З ключем один  і з замочком другий.

З платини, головне не казати про це Ніці, бо скаже, що це дуже дорого. А ще там був знак нескінченності. Мій був трохи масивніший, а її — витончений. Вони не були абсолютно однакові, але було очевидно, що вони парні. 

Я замовив курʼєра, щоб браслет відвезли їй прямо зараз, не міг чекати. Так сильно мені хотілось, щоб вона його вдягнула. 

І тільки коли курʼєр вийшов від мене я запізніло додумався запитати у Ніки:

"Привіт, а ти вдома?..." 

“Привіт, так, удома, — відповіла вона. — А що ти хотів?”

"Зараз до тебе приїде курʼєр. Браслети готові. Скинеш фотку, як він сидить на руці?" 

“О’кей, мені вже цікаво, який він… Срібний?”

"Ага", — відповів я. Про платину треба було мовчати. Ну, вона її все одно не зможе відрізнити від срібла…