8. Маркіян. "То ти тепер її хлопець?"

Поки ми їхали до відділку, Ніка зовсім розпереживалась, обличчя дуже зблідло, вона видно була дуже привʼязана до брата.

Треба буде більше розпитати її про рідню. Раз брат живе з нею, певно, батьки їх покинули, чи щось таке? Мені було шкода її. 

Коли ми приїхали на місце, я сказав Ніці: 

— Я зайду до їхнього боса, — я кивнув на кабінет з написом "начальник відділу, Сало Максим Анатолійович". — Все буде добре, не переживай. 

 — Дякую тобі, — вона з надією глянула на мене. — Дуже переживаю за брата, він у цьому році випускник, а раптом у школу повідомлять про те, що вони порушили якісь закони?  Прямо нерви не на місці через його витівки…

— Все буде добре, я ж сказав, довірся мені, — я підморгнув Ніці і пішов до кабінету, перед тим постукавши.

Коли зайшов всередину, то побачив товстого чолов’ягу в формі. Він підвів на мене погляд і насупився: 

— По якому ви питанню? — запитав невдоволено.  

— Ви маєте випустити хлопця, якого щойно затримали, Данила Лісовського. 

Я дістав свій мобільний, точніше, "Дію", і показав йому свої документи. Я дуже рідко це робив. Любив залишатись інкогніто, але зараз мені хотілось, щоб все вирішилося швидко і без шуму. Моє імʼя і прізвище знали всі копи. 

Мужик одразу  розплився в усмішці:

 — Без проблем, відпустимо, ну, то скоріше було профілактичне затримання, перевірили, чи все гаразд… Діти, ви ж розумієте… 

— Так, розумію. Попрошу вас ще не розповсюджуватись, хто я. Мій візит має залишитись інкогніто, — сказав я неголосно. — Сподіваюсь, ми зрозуміли одне одного?

 — Так, авжеж, — він кивнув з таким виглядом, ніби я був якимось розвідником. — Гарного вам дня! 

— Коли вийдемо з кабінету, вдавайте, ніби я звичайна людина, — продовжив я. 

Він знову закивав і ми вийшли. Поліцейський одразу швидко пішов углиб відділку, так, ніби дуже і дуже поспішав. Все ж, налякався, капець, я ж сказав йому не подавати вигляду. 

Ніка здивовано поглянула йому вслід і сказала: 

— Ти йому заплатив, що він аж бігом побіг?

— Ага, — я кивнув. — Ну не переживай, небагато. Все нормально, — запевнив я її одразу.

В цю мить начальник відділку вивів і її брата.

— Ніко, привіт! А моїх друзів не випустять? Тільки мене?— запитав він, поглянувши на неї.

— То були ваші друзі? Точно! — тут же сказав Максим Анатолійович. — Я зараз же і їх випущу! Але будь ласка, скажете їм, щоб вони більше не розпивали алкоголь на вулиці…  

— Дякую вам, ми тоді підемо, — сказав я копу. Ну, я мав тримати себе типу ввічливо перед Нікою.

Він одразу закивав і ми всі троє вийшли.

Ніка суворо поглянула на Даню:

 — Я ж тебе попереджала вже про цю слабоалкоголку! Виповниться вісімнадцять — будеш робити, що хочеш, а поки маєш думати головою! 

— Але всі пили, я не міг отак просто взяти і не пити, — насупився Даня. 

— То хоча б не на вулиці і не в громадських місцях! Ех, поки ти станеш повнолітнім, я вже посивію з тобою! — вона торкнулася голови, ніби перевіряючи, чи немає там сивих волосин. 

— О, то ти той курʼєр, — Даня різко переключився на мене. — А ти тут звідки? 

— У нас з Нікою побачення було, — я знизав плечима. — Ну, до того моменту, як ти не написав з відділку. 

Ніка одразу кинула на мене швидкий погляд, але промовчала. 

 — Побачення? — здивувався Даня. — То ти тепер її хлопець, так виходить?

— Ну, у нас ще було тільки одне побачення, — відповів я. — Але я був би не проти його повторити… Якщо, авжеж, твоя сестра теж не проти. І бажано без поліції наступного разу, — я трохи схвильовано поглянув на неї. Може, я не надто вразив її? І вона взагалі не хоче більше зі мною нікуди йти?...