1. Ніка. Дуже невдалий день

Вже повністю зібравшись для виходу на роботу, я побачила, що брат  досі спить, хоча за півгодини йому вже треба було бути в школі. Я увірвалася до його кімнати і стягнула з нього ковдру. 

— Даню, вставай! Ти запізнюєшся! Я не можу бути тобі нянькою! 

— Ну блін, Ніко… Я пропущу перший урок… Там у нас БЖД, нафіга треба те БЖД… — пробурмотів він, згортаючись калачиком. 

— А потім класна керівничка буде мені мізки компостувати! Я на таке не підписувалася, у мене й так проблем вистачає! Вставай, бо зараз принесу відро води і виллю тобі на голову!

— Ти злюка, — пробурмотів він, але очі таки розплющив. — Мама ніколи б так не зробила, вона завжди жаліла мене. 

Це був удар нижче пояса — згадка про маму і тата завжди вибивала мене з колії. Вони загинули півроку тому в ДТП — на пішоходному переході їх збив п’яний мажор на дорогій тачці. І, звичайно ж, знайшлися зв’язки, можливості, і йому дали лише умовний термін за станом здоров’я чи щось таке. А ми з сімнадцятирічним  братом залишились самі, добре, що у мене була робота, тому я змогла оформити над Данею опіку, і він не потрапив до прийомної сім’ї. Скоро йому виповниться вісімнадцять, і він уже буде повнолітнім, але, відчуваю, що проблеми з ним гарантовані мені ще кілька років, бо ж вступ, потім навчання. влаштування на роботу… Втім, зараз не варто заглядати так далеко, моєю поточною задачею було зробити так, щоб він вчасно дістався до школи. 

 — Вмивайся, одягайся і я тебе підвезу, але швидко, бо в мене зараз важливе редакційне завдання, — скомандувала я.  — Поснідаєш уже в шкільній їдальні, гроші на карті в тебе є. 

— Добре, — пробурмотів він. — Іди геть з моєї кімнати, взагалі тобі не варто вриватись в мій особистий простір… 

Я закотила очі під лоба. але вийшла. Все ж не варто було так сильно піклуватися про нього, він уже дорослий. в його віці дехто і працювати починає. Але, мабуть, через смерть батьків я дуже боялася втратити і брата, тому занадто опікала його. Треба дати йому більше свободи… Подумати про своє особисте життя, у якому було все складно. 

Зі своїм хлопцем я розійшлася, бо він зрадив мене з іншою дівчиною.  Це було ще до того трагічного ДТП. А на нові стосунки вже не було ні часу, ні сил — я всю себе віддавала роботі та турботам про брата. Навіть сходити з подругами на наші традиційні посиденьки в кафе було проблематично. Може. потім, як Даня вступить до універу, я й подумаю про пошуки того, єдиного… А зараз мені було не до стосунків.

Даня швидко зібрався. ми вийшли з квартири і сіли в стару автівку, яка дісталася мені від тата. Все ж це було зручно для моєї журналістської  роботи — мати власні “колеса”. Бо на таксі  пішло б багато грошей, а їздити доводилося багато не лише по місту, а й по області. Я працювала в інтернет-версії відомого телеканалу, і в основному працювала над напрямком бізнесу, брала інтерв’ю в підприємців, відвідувала різні конференції тощо. От і сьогодні мала зустрітися із одним з успішних бізнесменів, тому, й поспішала, щоб не запізнитися на зустріч. 

— А про кого ти сьогодні маєш писати? — запитав Даня, поки ми стояли на світлофорі. 

— Про Маркіяна Кравченка, знаєш такого? 

— Це ж власник "Кравців"! Авжеж, знаю! Це найкраща команда по КС в Україні! Ну, по контр-страйку, моїм стрілялкам, як ти їх називаєш, — він закотив очі. — Один з найкрутіших людей в Україні, на мою думку! Хочу грати в його команді!

 — Про нього кажуть, що він неприязний тип, — відповіла я. — Дуже неохоче дає інтерв’ю, не хоче фотографуватися, мабуть, зловив зіркову хворобу і вважає себе вищим за простих смертних… Авжеж, на якихось комп’ютерних іграх заробити такі статки… Попахує шахрайством…

— Нічого ти не розумієш, — він насупився. — Кравченко офігенно крутий! 

 — Ну, поспілкуюся з ним сьогодні, то складу свою думку, але всі ці багатії — неприємні типи! Вони впевнені у тому, що гроші роблять їх всесильними і вони викрутяться з будь-якої халепи, як…

Я не стала договорювати, бо мені боляче було згадувати про обставини смерті батьків. Даня, видно, все одно зрозумів, кого я маю на увазі, він був розумним хлопцем, хоч і трохи ледачкуватим. 

 — Добре, візьмеш у нього автограф для мене, — Даня підморгнув і вийшов з машини, яку я якраз зупинила біля школи…

***

Офіс Маркіяна Кравченка знаходився в центрі міста у великій сучасній споруді, на верхньому поверсі. Я поглянула на годинник і подумала, що в цей ранковий час точно маю застати Маркіяна на місці. Я писала йому заздалегідь, щоб домовитися про зустріч, але він проігнорив мій електронний лист. Тоді я вирішила приїхати без запрошення і вдати, що я подумала, що його відповідь загубилась… а далі вже дивитися за обставинами. Може, мені якраз пощастить, Кравченко буде в гарному гуморі і погодиться поспілкуватися з ним. Хай навіть без фото, нічого страшного…

Але коли я увійшла до приміщення офісного центру, мене зупинив охоронець біля входу. 

— Добрий день. Вам призначено?

 — Я до Маркіяна Кравченка, на інтерв’ю, — збрехала я. 

Переконалася, що якщо говорити впевнено, то дехто може і повірити і не буде перевіряти, правду я кажу чи ні. 

— У нього немає сьогодні зустрічей,  — насупився охоронець.— Взагалі немає зустрічей з журналістами. Хоч щось новеньке б придумали. Йдіть геть. Це приватна компанія. Ви не маєте права заходити без дозволу.