Глава 20

Тетяна

- А потім прийшла якась фіфа, вся така в брендових шмотках, і потягла його за собою, - закінчує історію Лєнка, а я роблю вигляд, що мені абсолютно байдуже на Артура і його фіфу. 

- М-м-м, ясно, - роблю ковток кави і відкидаюся на спинку крісла. 

Отже, він приїхав не один. 

- Ясно? І це все що ти можеш сказати? Гей, подруго, я взагалі-то хочу дізнатися подробиці. Хто такий цей Артур, одружений чи ні, чому раптом сина твого на велосипеді вирішив навчити їздити? У вас якісь особливі стосунки? Мужик на вигляд дуже гарячий! - збуджено тараторить Олена. 

Її очі горять і я розумію, що Артур їй дуже сподобався. Це не дивно. Він на всіх жінок так діє. Незважаючи на мою глибоку образу, в мене досі мурашки по шкірі табунами ходять при його появі. 

- Ми колись працювали разом, от і все. 

Крім мами ніхто не знає хто батько моїх дітей. Я вважаю, що секрет залишається секретом доти, доки про нього знають лише двоє людей. В іншому разі - чекай біди. 

- То між вами нічого немає? - примружується вона. 

- Ти хіба не слухала мене, коли я розповідала про те, що ходила на побачення з чоловіком? І це був не Артур. 

- Точно-точно, тоді можна я його застовплю? 

- У нього ж дівчина є, сама щойно про це сказала. 

Мені неприємно, що моя подруга зібралася фліртувати із Золотарьовим. 

- Тобі потрібно зосередитися на пристойних чоловіках, Олено. Недостатньо було Малова? Ти тепер мати-одиначка, яка через суд домагається виплат аліментів. Тож не дури. Краще зосередь увагу на Стасі. Він хороший хлопець. 

Короткий роман Олени і сина мера обернувся неплановою вагітністю і тим, що Малов довгий час відмовлявся визнавати дитину. Мрії про розкішне безбідне життя подруги зруйнувалися в одну мить. 

- Стас усього лише тренер у дитячій секції східних єдиноборств. Що він може мені дати? - кривиться вона. 

- А що тобі дав Малов? Перестань гнатися за примарним образом і подумай про реальне життя. Тобі потрібна надійна людина поруч, а не чергова красива обкладинка.

Олена зітхає, явно незадоволена моїми словами.

- Знаю, знаю, ти маєш рацію. Просто... так хочеться чогось більшого. Невже це так неправильно?

- Ні, не неправильно. Просто ти вже пройшла через один важкий досвід. Хіба цього недостатньо, щоб зробити висновки?

Олена відводить погляд, замислившись над моїми словами. Я розумію, що їй нелегко, і що вона просто хоче кращого життя для себе і своєї дитини. Але шлях, яким вона йде, може знову привести до розчарування.

Усі ми мріємо про красивого багатого принца, який раптово з'явиться на нашому шляху і вирішить усі наші проблеми. Кохатиме нас, даруватиме квіти та подарунки. Але найчастіше таке відбувається тільки в романтичних фільмах. У житті ж варто покладатися лише на себе. 

- Гаразд, - нарешті каже Олена, посміхаючись. - Ти мене переконала. Але Стас точно не варіант. Потрібно знайти когось соліднішого. 

Я хитаю головою, посміхаючись.

Олена сміється і піднімає свою склянку з кавою.

- За хороших чоловіків, - каже вона, підморгуючи.

- За хороших чоловіків, - повторюю я, піднімаючи свою склянку.

Ми робимо ковток, і я відчуваю, як напруга трохи спадає.

- А чим діти зайняті? Якось підозріло тихо, - раптово схаменулася я, молячись про себе, щоб ці непосиди не встигли нічого накоїти. 

***

У мене дзвонить телефон просто посеред ночі. Уявлення не маю хто це може бути. Тягнуся до тумбочки, номер незнайомий.

- Алло? - сонно відповідаю я.

- Тетяно? Це Валентин. Ну, з ломбарду навпроти. Мені щойно зателефонувала Олена, вона сьогодні на нічній зміні, каже, що твоя кондитерська горить.

Моє серце пропускає удар. Пожежа? У моїй кондитерській? Це розіграш?

- Що? Пожежа? - я схоплююся з ліжка, миттєво прокидаючись. - Я... я їду.

Кидаю телефон на ліжко і починаю в гарячці одягатися. Руки тремтять, думки плутаються. Пожежа. У моїй кондитерській. Там усе моє життя, усе, над чим я працювала.

Я майже доробила ремонт у новому приміщенні й мала перевезти техніку та меблі. Це ж кошмар!

Вибігаю з квартири і мчу на підземну стоянку. Серце калатає, як божевільне. На автоматі натискаю кнопку на брелоку, відкриваючи робочий пікап. Заводжу двигун, і виїжджаю з підземного гаража на повній швидкості. 

Дорога до кондитерської здається нескінченною, хоча зазвичай це займає всього десять хвилин. Усе, про що я можу думати - це моя кондитерська, моя мрія, яка зараз може бути знищена.

Коли я під'їжджаю до місця, бачу червоні вогні пожежних машин, і мене охоплює паніка. Це не чийсь дурний розіграш. Це відбувається насправді. До неба здіймається клуб диму, з вікон лупить полум'я.

Я вистрибую з машини, навіть не замислюючись, що її потрібно припаркувати правильно.