Глава 18

- Що сталося? Що це за звук? - чується по гучному зв'язку. 

Я тягнуся за телефоном, що впав. Уся тремчу. Звук удару все ще стоїть у вухах. Судячи з усього, якийсь виродок проїхав на швидкості на червоне світло. Я боляче вдарилася об кермо. 

- Мамо, я передзвоню тобі, добре? Я зараз зайнята. 

- Побачення пройшло добре? Тетяно, що в тебе там відбувається? 

- Так, мамо, побачення пройшло чудово. Я за кермом. Передзвоню. 

Відключаюся і відстібаю ремінь безпеки. 

Роблю кілька глибоких вдихів, намагаючись заспокоїтися. 

Дідько, це вже третя моя ДТП за той час, що я за кермом. 

Добре, що сьогодні я без дітей. А ще я дуже-дуже зла на людину, яка зараз ледь не угробила мене! 

Виходжу з машини, грюкаючи дверима так, що шибки деренчать. Голова гуде, кермо залишило слід на лобі. Бачу, як винуватець аварії теж виходить зі свого автомобіля, недбало кинувши кепку на капот. Високий, з усмішкою на обличчі, немов йому наплювати, що сталося.

- Ти що, зовсім з глузду з'їхав?! - кричу я, відчуваючи, як злість закипає всередині. - Ти мало не вбив мене! 

- Спокійно, люба, - відповідає він із самовдоволеною посмішкою. - Давай розберемося без нервів. 

- Без нервів?! Ти проїхав на червоне світло! І врізався в мою машину! 

Підходжу ближче, намагаючись стримати тремтіння в голосі. Може в нього і є сім життів і мішок грошей вдома, а в мене такого немає! 

Ззаду на моїй машині величезна вм'ятина. Прокляття! Я тільки купу грошей за ремонт свого пікапа заплатила, а тепер це! Машинка  ж зовсім новенька! 

- Заспокойся, мила, все вирішимо, - відповідає він, дістаючи кілька купюр із кишені. - Ось, тримай.

- По-перше, я вам не мила. По-друге, цього недостатньо буде навіть за фарбування заплатити, не те що за вирівнювання заду моєї машини! 

Ззаду нас лунає звук гальм, і я бачу, як до нас під'їжджає машина. З неї виходить Артур. 

Його тільки тут не вистачало! 

У моєму житті останнім часом занадто багато Золотарьова! 

Він залишає машину на аварійці і йде до нас. Його обличчя виражає схвильованість. 

- Що тут відбувається? - запитує він, його голос звучить різко і владно, а його присутність раптово вселяє в мене впевненість. - З тобою все гаразд, Тетяно? - розглядає мене на наявність пошкоджень. Потім переводить погляд на винуватця аварії і в його очах спалахує гнів. 

- Він проїхав на червоне світло і врізався в мою машину, - відповідаю я, намагаючись триматися спокійно. 

Артур повертається до водія іншої машини, його погляд стає холодним і жорстким.

- Ти п'яний чи що? Чи перший день за кермом? - каже він, дивлячись прямо в очі чоловікові. - Вона могла серйозно постраждати з твоєї вини! 

- Гей, спокійно, приятелю, - відповідає той, роблячи крок назад. - Я вже запропонував їй гроші.

- Гроші? - Артур усміхається, його голос сповнений сарказму. Він опускає погляд на руку чоловіка. - Ти думаєш, що пара купюр вирішать усі проблеми?

- Артуре, не треба, - намагаюся зупинити його, але він ігнорує мої слова.

- Слухай, друже, - каже Артур, роблячи крок уперед. - У тебе зараз є три варіанти: зателефонувати до своєї страхової компанії і все оформити як треба, щоб страховка покрила ремонт машини дівчини, розрахуватися за ремонт на місці, я через знайому автомайстерню дізнаюся, скільки це буде коштувати, або я телефоную в поліцію, і тобі це вийде набагато дорожче. І повір, я посприяю тому, щоб тебе ще й водійського посвідчення позбавили, а не тільки по судах затягали. 

Винуватець аварії моргає, його самовдоволена посмішка зникає. Вразився. Я стою осторонь, боюся навіть пискнути. Артур зараз має досить войовничий вигляд для того, щоб його будь-хто злякався. 

Чоловік дістає телефон і починає набирати номер.

- Гаразд, гаразд, не треба поліції, я все зроблю, - каже він, потираючи потилицю.

Я дивлюся на Артура, і всередині мене змішуються почуття вдячності й роздратування. З одного боку, він допоміг мені впоратися з цією ситуацією, з іншого боку, його втручання тільки посилює моє занепокоєння. 

- Дякую, - кажу я, коли незнайомець відходить від нас на кілька кроків, щоб поговорити зі страховою компанією. - Але я б сама впоралася.

- Так, звісно, - відповідає Артур, дивлячись на мене. - Ти вся тремтиш. Злякалася?

- Я не тремчу, просто... це все дуже несподівано, - намагаюся виправдатися.

Артур дивиться на мене, його очі пронизують, і я відчуваю, як мої щоки починають червоніти.

- З тобою все гаразд? - запитує він, його голос стає м'якшим.

- Так, усе нормально, - кажу я, відводячи погляд. - Ще раз дякую за допомогу. Можеш їхати, я вже сама розберуся. 

Артур озирається навколо, невдоволено стискає губи. 

- Почекаємо евакуатор. Потім відвезу тебе додому. Адже нам усе одно по дорозі, - єхидно усміхається на останній фразі.