Глава 15

АРТУР

У неї немає чоловіка. Це не повинно викликати всередині мене відчуття радості, але чомусь я відчуваю саме це, знаючи, що Таня вільна жінка.

Піднімаюся сходами на десятий поверх, вставляю ключі в замкову щілину і згадую, що взагалі-то йшов до магазину, щоб купити Хало корм, коли почув крики на другому поверсі й вирішив дізнатися, що відбувається.

Той мужик, що кричав на Таню, викликав у мені прилив гніву. Хотілося врізати йому, притиснути до стіни і наказати заткнутися. Ледь стримався, щоб не зірватися.

Придушую в собі посмішку і йду назад до сходів.

Цікаво, хто той покидьок, що залишив її саму з дітьми? Руки сверблять набити йому пику. Залишити жінку одну ростити й піднімати на ноги дітей... А з розмов Аліни й Олега я зрозумів, що вони жодного разу батька в очі не бачили. Значить, він пішов, коли вони зовсім малі були, або коли вона вагітна була?

Заходжу в супермаркет і йду до відділу для тварин. Хало потрібен корм тільки преміум класу. Занадто ніжна і чутлива порода. Він у мене алергік.

Я вибираю найбільший пакет, перевіряю склад - жодних алергенів. Того, що беру завжди тут немає. Потрібно замовити доставку. Усе це шалено дратує. Я, звісно, можна сказати сам зголосився сюди приїхати, але надто багато чого мені бракує для комфортного життя в маленькому містечку.

Сплачую за покупки і прямую назад до будинку. Думки про Таню не дають спокою.

Цікаво, чи міг батьком дітей бути той хлопець, з яким я бачив її біля гуртожитку? Адже це напевно він відповів на мій дзвінок того дня. Проміняла мене на такого виродка. Мені б позловтішатися, але не можу. Тому що Таня зараз могла бути моєю. І діти теж. Це злить. Шалено. Зрадила мені, а тепер розплачується.

Повертаюся до будинку, йду подвір'ям, коли помічаю під вікнами на лавочці Аліну й Олега. Вони виглядають сумними, плечі опущені. Ноги самі несуть мене до них.

- Привіт, - кажу я, підходячи ближче. Вони піднімають голови, і на їхніх обличчях з'являється легка усмішка

- Привіт, дядьку Артуре, - відповідає Аліна, а Олег лише киває, погляд його залишається сумним.

- Чому такі сумні? - сідаю навпочіпки перед ними, намагаючись зустріти їхні погляди.

- Ну, на маму сьогодні накричав сусід, - зітхає Олег. - А тепер у нас квартира зіпсована. Але ви й самі знаєте.

Дивлюся на цих двох уважно. Начебто повинен неприязнь відчути. Це діти від іншого чоловіка. Судячи з віку, від того самого чоловіка, з яким зраджувала мені Таня. Але чомусь не виходить у мене ненавидіти їх. Надто вже кумедні вони.

- Це проблеми дорослих, вам не потрібно за це переживати. Зрозуміли?

Аліна киває, але в її очах усе ще помітна тривога.

- Мама знає, що ви тут? - запитую я, озираючись навколо.

- Так, - відповідає Аліна. - Мама сказала сидіти тут і нікуди не йти. Вона прибирає.

- Ясно, - кажу я і замовкаю.

Досвіду спілкування з дітьми в мене немає. Чим узагалі цікавляться в їхньому віці?

- Хочете какао? - запитую, коли погляд натрапляє на кав'ярню, розташовану в нашому будинку.

Діти переглядаються, їхні очі спалахують, але тут же тьмяніють.

- Мама сказала, якщо встанемо з цієї лавки, то більше не бачити нам морозива, - зітхнувши, підсумовує Олег, поглядаючи у відчинені вікна їхньої квартири, з яких, певно, за ними наглядає Тетяна.

- Добре, тоді піду куплю вам, а ви поки пригляньте за кормом для Хало.

Діти кивають, а я йду до кав'ярні. У голові вимальовується чіткий план. Потрібно використати довіру дітей і якомога більше дізнатися про їхнього батька.

За п'ять хвилин я дивлюся на Аліну й Олега, які сидять на лавочці зі стаканчиками какао в руках. Вони здаються такими маленькими і беззахисними.

Я вирішую скористатися цією ситуацією і розпитати дітей про їхнього тата. Може, дізнаюся щось важливе.

- Аліно, Олеже, - починаю я, намагаючись говорити м'яко. - Розкажіть мені про вашого тата. Ви його коли-небудь бачили?

Аліна й Олег переглядаються. У їхніх очах миготить невпевненість.

- Ми його ніколи не бачили, - відповідає Аліна, опустивши голову. - Мама каже, що він полетів у космос ще до того, як ми народилися.

Я моргаю, намагаючись осмислити почуте.

Батько полетів у космос? Це казка, вигадана для дітей. Але в їхніх очах я бачу щирість і віру в ці слова. Значить, Таню цей чоловік кинув до народження дітей, і вона придумала красиву історію, щоб не травмувати їх.

- І ви ніколи не бачили його фотографій? - запитую я, намагаючись зрозуміти більше.

Олег хитає головою.

- Ні, - відповідає він. - Мама каже, що всі фотографії були на старому телефоні, а вона його загубила.

Я киваю, усвідомлюючи, що більше інформації вивудити з дітей не вийде. Таня явно не хоче, щоб діти знали правду. І навряд чи вона сама розповість мені більше.

- Розумію, - кажу я, намагаючись не показувати своїх думок. - Ваш тато, напевно, був дуже сміливою людиною.