Глава 11.2

Ми відходимо зовсім недалеко від будинку, коли я раптово помічаю, що на проїжджій частині стовпилися люди. Серце стискається від поганого передчуття. Я починаю бігти в той бік, чую гучний плач Олега.

- Олеже! - кричу я, підбігаючи ближче.

Коли підходжу, бачу, що Олег сидить на асфальті, поруч із ним нерухомо лежить наш пес Бакс і скиглить. Олег плаче, сльози течуть по його щоках.

- Матусю! - схлипує він, дивлячись на мене повними жаху очима. - Бакс... його збила машина...

Я кидаюся до Олега, обіймаю його міцно, відчуваючи, як сльози підступають до моїх очей. Хтось із натовпу запитує:

- Це ваша дитина?

- Так, - відповідаю, голос тремтить. - Це мій син.

Якийсь чоловік підходить до нас, винувато вибачається:

- Вибачте, я не помітив, як собака вибіг на дорогу. Не встиг зреагувати. Усе сталося занадто швидко.

Олег плаче все голосніше, притискаючись до мене:

- Матусю, треба Бакса в лікарню відвезти. Йому боляче!

Я ніжно погладжую Олега по голові, намагаючись заспокоїти, але мені самій потрібна людина, яка б привела мене зараз до тями.

- Ми відвеземо його у ветеринарну клініку, не хвилюйся, синку, - кажу, відчуваючи, як паніка зростає всередині. - Усе буде добре, Олеже.

Артур підходить ближче, його обличчя серйозне й рішуче.

- Таню, візьми Олега, забери Аліну і йдіть додому, я подбаю про собаку, - каже він.

Але Олег уперто хитає головою, кричить крізь сльози:

- Ні! Я теж поїду! Я не залишу Бакса одного!

У підсумку ми всі опиняємося в одній машині з Артуром. Бакс лежить у багажнику, Аліна, Олег і я - на задньому сидінні, усі заплакані й сопливі. Олег притискається до мене, не відпускає мою руку. Аліна дивиться у вікно, її маленьке личко мокре від сліз.

Вирішую поки пропустити виховну бесіду про те, що не можна виходити за межі території житлового комплексу. Діти зараз занадто засмучені, та й я сама на нервах. Досі до тями не прийшла.

Артур сідає за кермо, його обличчя напружене. Я дивлюся на нього і відчуваю, як усередині все змішується. Страх за Бакса, злість на Артура, тривога за дітей. Ми їдемо в тиші, тільки звуки плачу Олега і схлипування Аліни порушують цю тишу.

- Ми приїдемо в клініку швидко, - каже Артур, голос упевнений. Єдиний, хто зараз тримає ситуацію під контролем. - Усе буде добре.

- Спасибі, - тихо вимовляю я, не впевнена, чи почув він узагалі мої слова.

У клініці ветеринари оглядають Бакса, проводять необхідні процедури і вирішують, що йому потрібна операція. Ми сидимо в приймальні, божеволіємо від хвилювання, поки чекаємо новин. Олег і Аліна притискаються до мене, їхні маленькі тіла ще тремтять від пережитого.

Через деякий час виходить ветеринар, посміхаючись підбадьорливо:

- Операція пройшла успішно. Ми залишимо його в себе на кілька днів, щоб стежити за його станом і переконатися, що все гаразд.

- Щиро вам дякую, - кажу, відчуваючи, як напруга трохи відпускає. - Ми дуже-дуже вдячні.

- Усе буде добре, - ветеринар киває. - Ви можете відвідувати його в будь-який час.

На вулиці вже темно. Втомлені, ми сідаємо в машину, Артур за кермом, а я з дітьми на задньому сидінні. Олег і Аліна швидко засинають, виснажені емоціями та подіями дня.

Коли Артур паркується на підземній стоянці, він повертається до мене і тихо каже:

- Давай я візьму Олега на руки, а ти Аліну. Так ми не розбудимо їх.

Я сумніваюся, але потім киваю. Зрештою, зараз головне - щоб діти спокійно спали. Артур обережно піднімає Олега, я беру Аліну, і ми разом ідемо до ліфта. У ліфті панує тиша, тільки дихання сплячих дітей порушує її. Ми зустрічаємося з Артуром поглядами у віддзеркаленні дзеркала, і я відразу ж відводжу погляд, опустивши голову вниз.

Незручно.

Шалено ніяково, а ще боляче бачити його з Олегом на руках. Батько й син, які не знають одне одного. Усередині все стискається.

Ми виходимо на другому поверсі, і я пропускаю Артура у квартиру.

Ми йдемо в дитячу, вкладаємо дітей на їхні ліжечка. Артур нахиляється, щоб поправити ковдру на Олегові, і раптом запитує:

- А де твій чоловік?

Я різко повертаюся до нього і відповідаю:

- Не вдома.

- Гей, чого злишся? - Артур здивовано піднімає брови. - Я ж просто запитав.

- Дякую за допомогу, - кажу я, намагаючись тримати себе в руках. - Але тобі вже час.

Я веду його до дверей, сподіваючись, що він швидше піде і не помітить, що в будинку немає жодного сліду присутності чоловіка. Ні взуття, ні кімнатних капців, ні кепок чи курток на вішалці. Артур зупиняється на порозі, його погляд пронизує мене.

- На добраніч, - випереджаю його фразою, перш ніж він заведе розмову ще про щось і різко зачиняю перед ним двері.