Глава 11

Забираю дітей із дитячого садка, і вони радісно щебечуть дорогою додому, ділячись своїми враженнями від матер-класу з ліплення з пластиліну. Щойно ми відчиняємо двері квартири, їм назустріч вибігає наш пес Бакс. Махає хвостом, як пропелер.

Забрала його вчора від батьків.

- Мамо, можна піти погуляти з Баксом? - благає Аліна, обіймаючи пса.

- Будь ласка, мамо, - підхоплює Олег, його очі виблискують від хвилювання.

Я зітхаю, знаючи, що діти обожнюють гуляти з Баксом, але водночас переживаю за їхню безпеку.

- Гаразд, можете піти, але тільки не виходьте за межі двору, - попереджаю я. - І Бакса тримайте на повідку.

- Обіцяємо! - в унісон кричать діти, хапаючи повідець і вибігаючи за двері.

Насправді вони вже дорослі й самостійні. Територія житлового комплексу охороняється, у дворі дитячий майданчик, де постійно перебувають безліч дітей та їхніх батьків. Гуляти там безпечно. Тим паче що наша квартира на другому поверсі, і я наглядаю за ними з вікна. Але материнське серце все одно відчуває занепокоєння. Напевно, навіть коли їм по двадцять буде, я все одно переживатиму, коли вони не поруч зі мною.

Минає якийсь час, і я вирішую визирнути у вікно, щоб перевірити, чим займаються мої малюки. Бачу, як Аліна сидить на лавочці одна. Олега ніде немає. Серце починає битися швидше.

Телефоную їй по смарт-годиннику.

- Аліно, де твій брат? - запитую я, намагаючись зберегти спокій у голосі. Оглядаю гірки, його там немає.

- Не знаю, мамо, - відповідає вона. - Він побіг за Баксом і не повернувся.

Паніка охоплює мене. Олег зник? Усередині все стискається від страху. Я швидко вискакую з квартири, спотикаючись на сходах і налітаючи на Артура, який піднімається нагору.

Чорт, чому він ніколи не користується ліфтом?!

- Таню, що сталося? - запитує він, помічаючи мій стан.

Але я не зупиняюся, лише кидаюся вниз сходами, ледь помічаючи його. Виходжу на подвір'я, озираюся на всі боки, намагаючись знайти хоч якийсь слід сина.

- Олеже! - кричу я, сподіваючись, що він почує мене.

Серце б'ється в грудях, немов молот. У голові тисячі думок, кожна з яких приносить нову хвилю страху. Бачу Аліну, її обличчя перелякане і заплакане.

- Мамо, я не знаю, куди він побіг, - схлипує вона, коли я підбігаю до неї. - Бакс грався з нами, а потім рвонув кудись і Олег пішов його шукати. Сказав, щоб я почекала, але вже минуло багато часу.

Я обіймаю її, намагаючись заспокоїти і себе, і її. Як на зло, минулого тижня Олег зламав свій смарт-годинник, за яким я відстежувала його місце розташування, і я не встигла купити новий. Діти завжди удвох, тому й не рвонулася відразу ж у магазин електроніки. А тепер гризу себе за це.

- Усе буде добре, - шепочу я, хоч і сама насилу вірю в це. - Ми знайдемо його.

Продовжую шукати очима по всьому двору, в голові все змішується. І раптом помічаю Артура, який поспішає до мене.

- Таню, щось сталося? - його голос сповнений тривоги.

Я чомусь злюся ще більше. І на своє безсилля, і  на чоловіка, який лізе туди, куди не просили.

- Це не твоя справа, Артуре, - різко відповідаю я. - Іди, куди йшов.

Він виглядає спантеличеним, але я не даю йому часу на відповідь. Дивлюся на Аліну і наказую:

- Сиди тут і нікуди не йди, поки я не повернуся з Олегом.

- Добре, мамо, - тихо відповідає вона, схлипуючи.

Я біжу вперед, озираючись на всі боки. За кілька секунд чую за собою кроки, і обертаюся. Це Артур, він наздоганяє мене.

- Таню, Аліна розповіла мені, що сталося, - каже він, підлаштовуючись під мій швидкий крок. - Я допоможу шукати Олега. Напевно він просто десь за територією будинку грається.

Я нічого не відповідаю, тільки прискорюю крок, відчайдушно озираючись на всі боки. У голові тільки одна думка - знайти сина.

Ми обходимо навколо будинку, заглядаємо в кожну шпарину, кожен куточок. Я кличу Олега знову і знову, але відповіді немає. Артур іде поруч, його обличчя серйозне, але спокійне. Він перевіряє кожен чагарник і кожен куточок, не зупиняючись ні на хвилину.

- Таню, давай розділимося, - пропонує він. - Я пошукаю на дитячих майданчиках, розпитаю людей, а ти йди до магазинчиків біля будинку. Так ми зможемо швидше знайти його.

Я киваю, хоч і не хочу визнавати, що його допомога може бути корисною. У цей момент найголовніше - знайти Олега.

- Добре, - відповідаю я, йду в протилежний бік від Артура. Серце б'ється як молот, руки трясуться від хвилювання і страху.

- Олеже! - кричу я знову, відчуваючи, як паніка наростає. Люди обертаються на мене, дивляться як на божевільну, але мені все одно.

Раптом помічаю, як Артур підходить до мене із серйозним виразом обличчя.

- Я щойно перевірив усі майданчики, - каже він, намагаючись не панікувати. - Його ніде немає. Давай перевіримо дорогу до парку. Може, він туди побіг.