Глава 8

Я виїжджаю на дорогу, намагаючись зосередитися на шляху додому і забути про сьогоднішній стрес. Дощ продовжує лити, як із відра, і двірники ледь справляються з потоками води. Раптово пікап починає смикатися, і двигун глухне. Машина зупиняється посеред дороги, і я з жахом розумію, що не можу її завести.

- Ну ж бо, давай! - емоційно скрикую, повертаючи ключ у замку запалювання. Але пікап не реагує, тільки видає жалібні звуки.

Я пробую знову і знову, але безуспішно. Двигун не подає ознак життя. Зрештою, я здаюся і розумію, що без чиєїсь допомоги не обійтися.

Дістаю телефон і викликаю евакуатор, пояснюючи диспетчеру свою ситуацію. Він обіцяє, що машина приїде за півгодини. Я кладу слухавку і відкидаюся на спинку сидіння, відчуваючи, як втома навалюється з новою силою.

Згадую, що не ввімкнула аварійку. Натискаю на кнопку. 

Дощ усе ще б'є по даху, створюючи монотонний ритм, який тільки підсилює моє відчуття безвиході. Дивлюся на краплі, що стікають по склу, і думаю про те, як усе ускладнилося. Хотілося б зараз опинитися вдома, у теплі, з дітьми, але замість цього я застрягла посеред дороги.

Добре що телефон заряджений, вмикаю фільм, щоб хоч якось згаяти час, поки я чекаю на евакуатор. Час тягнеться повільно, і кожен звук машин, що проїжджають повз, здається голоснішим і наполегливішим. Нарешті, вдалині з'являються фари, і я з полегшенням розумію, що це евакуатор.

Машина зупиняється поруч, і водій виходить, прямуючи до мене з ліхтариком у руках.

- Проблеми з двигуном? - запитує він, оглядаючи мій пікап.

- Так, не заводиться, - пояснюю я, виходячи з машини під проливним дощем. - Просто зупинилася посеред дороги.

Він киває, починає причіплювати пікап до евакуатора. Я стою під дощем, мокра до кісток, і відчуваю, як розпач і злість знову накочуються хвилею.

Раптово поруч із нами зупиняється тонований джип. Я не одразу звертаю на це увагу, бо ми перегородили проїзд, але коли з машини виходить Артур, серце завмирає. 

Звідки він тут, чорт забирай? 

- Що тут сталося? - запитує він, оглядаючи мене й евакуатор. Його голос звучить рівно, але я відчуваю напругу в його погляді.

- Машина зламалася, не видно чи що? - відповідаю я, намагаючись не видати свого роздратування. - Не твої проблеми, Артуре. Хіба ти не повинен бути зараз в іншому місці?

- Сідай у мою машину, - каже він, ігноруючи моє запитання.

- Не збираюся, - огризаюся я, відчуваючи, як злість знову піднімається. - Евакуатор уже тут, впораюся сама.

- Таню, перестань упиратися. Ти промокла наскрізь, - його голос стає твердішим. - Сідай у машину.

- Мені не потрібні твої поради чи допомога, - упираюся я, роблячи крок назад.  

Але Артур не відступає. Він різко хапає мене за руку і тягне до свого позашляховика. Я пручаюся, намагаюся вирватися, але його хватка залізна.

- Ти не розумієш? - шиплю я, відчуваючи, як сльози злості й відчаю підступають до очей. - Мені не потрібна твоя допомога! Їдь далі! 

- Гей, у вас усе гаразд? - до нас наближається водій евакуатора, з напругою дивиться на Артура. 

- Ми сусіди, я відвезу дівчину додому, - його голос звучить м'якше.

Він відчиняє двері позашляховика і буквально заштовхує мене всередину. Я почуваюся загнаною в кут, скривдженою і приниженою. 

Артур перекидається з чоловіком кількома словами, вони тиснуть один одному руки, а потім він сідає за кермо, і ми рушаємо з місця, залишаючи евакуатор позаду.

Усередині машини тихо, тільки звук дощу, що барабанить по даху, порушує тишу. Я відвертаюся до вікна, не бажаючи дивитися на нього, але погляд все одно повертається до чоловіка.

Сидіння піді мною одразу стають мокрими від мого промоклого одягу. Я відчуваю, як вода стікає по волоссю і капає на коліна, створюючи калюжку під ногами.

Артур сидить за кермом, його руки міцно стискають кермо, мокре волосся прилипло до чола. Я помічаю, як його сорочка обліпила тіло, підкреслюючи м'язисті руки і широкі плечі. Він тягнеться назад, дістає свій піджак і простягає мені, хоча сам явно змерз.

- Одягни це, - каже він, його голос звучить м'якше, ніж зазвичай.

Я беру піджак, відчуваючи аромат його парфумів, і неохоче одягаю.

Я стискаю губи, дивлюся на нього спідлоба. Його обличчя виглядає напруженим, але в очах є турбота, яку я не можу не помітити. Цей чоловік колись був для мене всім, і зараз, попри всі образи й розчарування, я все ще відчуваю до нього щось.

- Навіщо ти це робиш? - шепочу я, не в силах стримати сльози. - Навіщо лізеш у моє життя? Я ж сказала, що сама впораюся. 

- Нам усе одно по дорозі, - його голос звучить глухо. - Подумай сама, що краще - мокнути, чекаючи на таксі, застудитися і злягти з температурою, чи протягом десяти хвилин доїхати до дому? 

- Ой, не прикидайся турботливим, - огризаюся я, відчуваючи, як біль і гнів переповнюють мене. - Ти завжди думаєш тільки про себе.

Він не відповідає, і ми продовжуємо їхати в тиші. Я відчуваю, як напруга між нами наростає, але не знаю, що сказати. Занадто багато слів, занадто багато емоцій. І все це так заплутано.