Глава 5

Артур

Я заходжу в приміщення і знімаю сонцезахисні окуляри. Кручу головою на всі боки, роздивляючись милий інтер'єрчик.

- Доброго дня! - посміхається мені дівчина за стійкою.

Я йду прямо до неї.

- Порадити вам щось? Сьогодні десерт дня - чорничні кошики.

- Як я можу зв'язатися з господинею приміщення? - запитую, навіть не глянувши на їхні хвалені десерти.

Посмішка з її обличчя одразу ж зникає, вона хмуриться.

- З господинею? - у голосі відчувається розчарування. Напевно планувала познайомитися зі мною або всунути на серветці свій номерок. - Так вона вийшла.

- Надовго?

Потискає плечима.

- Скоро має повернутися.

- Добре, тоді почекаю на неї.

- Зробити вам кави? - тут же оживає дівчина.

Киваю.

- Сідайте тоді за столик, я вам принесу.

Я обираю столик біля вікна. Перевіряю повідомлення на телефоні. Розглядаю людей за склом. Не думав, що колись повернусь сюди. І цього разу надовго.

Директор заводу пішов у відставку, батько нічого кращого не придумав, ніж віддати це місце мені. Через рік-два з таким послужним списком можна буде знову спробувати зайняти крісло генерального директора всього холдингу.

Цю будівлю компанія викупила під знесення. Ми збираємося побудувати бізнес-центр, де розташовуватиметься основний офіс заводу, а на території самого заводу зведемо ще кілька складів. Виробництво розширюється і нам потрібні нові потужності.

Саме тому, власне, я і прийшов сюди.

У будівлі дванадцять орендарів, з якими я вирішив поговорити особисто і запропонувати щедру компенсацію, щоб вони з'їхали якомога швидше. Усе ж деякі люди тут усе життя пропрацювали, недобре буде, якщо наше будівництво почнеться зі скандалів. Місто маленьке, всі одне одного знають.

Я вже встиг зустрітися сьогодні з шістьма орендарями, це сьомий. На щастя, з жодним поки що проблем не виникло.

- Ось, ваша кава. А це за рахунок закладу, - дівчина ставить переді мною якийсь хитромудрий десерт, і я посміхаюся про себе. Знала б вона, з якою я метою прийшов сюди, явно не була б настільки милою зі мною.

- Дякую, - стримано посміхаюся і відвертаюся, даючи зрозуміти, що розмови в нас не вийде.

Двері відчиняються, звук дзвіночка переливається по всьому приміщенню, і всередину кондитерської влітають два маленькі й дуже знайомі урагани.

Це діти Тетяни.

Я завмираю з кавою в руках, так і не донісши її до рота. Роздивляюся їх, а потім переводжу погляд на чоловіка, що входить слідом.

- Лєро, привіт, - він ставить два дитячі рюкзачки на стілець. - Приглянеш за ними? Таня буде за хвилин десять.

Хто він? Чоловік Тані? Я відчуваю, як усередині все стискається від роздратування. Він мені не подобається. На нього вона мене проміняла?

Я намагаюся не дивитися на дітей, не витріщатися на них, намагаючись знайти спільні риси з жінкою, яку так сильно кохав. Але ті раптово помічають мене і підбігають ближче. Дівчинка тягне брата за руку, показуючи на мене.

- Привіт, дядьку, - каже дівчинка, здається, Аліна, її очі світяться цікавістю. - Ви нас пам'ятаєте?

- Привіт, - відповідаю я, намагаючись утримати спокій. - Так, пам'ятаю.

Забути таке складно за три дні.

Незручна пауза. Діти дивляться на мене, я на них. Що сказати ще не знаю. Бо з дітьми справ не мав ніколи. А з цими й бажання немає.

- Як твоя ранка? Зажила? - киваю на лікоть, де красується блакитненький пластир із квіточками.

- О, все вже добре!

- А як вас звати? - цікавиться хлопчик.

- Артур.

- О, нашого тата теж звати Артур! - з гордістю заявляє дівчинка і я мимоволі хмикаю.

Не передати мою радість від отриманої інформації.

Відводжу погляд у бік вікна, роблю ковток кави, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не налаштований на спілкування з ними.

- А чому ви тут? - запитує дівчинка, але в цей момент їх обсмикує працівниця кондитерського магазинчика.

- Аліно, Олеже, ходіть сюди. Помалюйте трохи, поки мама не повернулася.

На щастя, Валерія зрозуміла, що я не горю бажанням спілкуватися з дітьми своєї колишньої.

Вони повертаються до своїх портфелів, дістають фломастери і розмальовки. Не минає й п'яти хвилин, як Аліна кричить:

- Ми хочемо грати в офіціанти, Лєро!

- Так, я буду офіціантом! - підхоплює Олег і мчить до Лєри, щоб відібрати в неї зелену ганчірочку.

На щастя, ця парочка йде до літньої жінки за сусіднім столиком, а не до мене. Вона, схоже, тут частий постійний клієнт, бо знає їх і розпитує про їхнього собаку та дитячий садок.