Глава 4

Тетяна

Вранці я приходжу до свого маленького магазину десертів, який став для мене другою домівкою. Якось так вийшло, що поки я була вагітна, багато всього пекла. Це розходилося по моїх друзях і їхніх друзях, а потім мені почали надходити замовлення.

Через два роки, коли малюки підросли і я змогла спокійно залишати їх із мамою, я задумалася про те, щоб відкрити кондитерську в центрі міста. 

Вклала всі гроші, що були у нашої сім'ї на той момент. Зробила ремонт, купили обладнання та меблі. І ось через три роки цей магазинчик став основним доходом моєї сім'ї і улюбленим містечком місцевих жителів. 

Я відчиняю двері й одразу ж відчуваю аромат свіжої випічки. Запах ванілі та шоколаду обволікає мене, даруючи відчуття затишку і спокою.

- Доброго ранку, Тетяно! - вітає мене моя помічниця Катя, енергійно перемішуючи тісто в мисці. - У нас сьогодні багато замовлень, тож день буде насиченим.

- Доброго ранку, Катю, - посміхаюся я, відчуваючи, як напруга після вчорашньої зустрічі з Артуром трохи спадає. - Так, роботи буде багато, але це добре. Ох, у нас на сьогодні п'ятнадцять тортів замовлено! - пробігаюся по записах і дістаю зі своєї шафки фартух. 

В основному залі працює Лера. Вона і за бариста, і за офіціантку. А ми з Катериною творимо чудеса і магію за лаштунками.

Я тільки починаю розбиратися із замовленнями, коли двері магазину різко відчиняються, і всередину влітає Зоя Анатоліївна - головна пліткарка нашого району і власниця квіткового магазину по сусідству з нами.

- Тетяно, ти чула?! - Зоя Анатоліївна, як завжди, сповнена ентузіазму і драматизму. - Жахливі новини!

- Зоя Анатоліївна, доброго ранку, - кажу я, намагаючись не піддаватися її паніці. - Що сталося?

- Будівлю викупили під знесення! - випалює вона без передмов, хапаючись за серце. - Нам усім доведеться з'їхати! Кінець нашому бізнесу! 

- Що?! - У мене мало не падає міксер із рук. - Як це можливо? Ви впевнені? Власник будівлі нічого такого не говорив! 

Серце стискається від паніки та відчаю. Як так? Цей магазин був моєю мрією, моєю гордістю. Стільки сил і часу вкладено в його створення. 

Я згадую, як разом із татом фарбувала стіни, вибирала плитку, на яку пішли всі наші заощадження.

Це місце стало для мене не просто бізнесом, а домом, який я будувала цеглинка за цеглинкою.

- Звичайно він нічого не говорив! Він же не дурень. Інакше йому довелося б повернути нам гроші за оренду і депозит. 

- Але це нечесно. Зоя Анатоліївна, може, ви помиляєтеся? Кому взагалі потрібно зносити цю будівлю і будувати щось у нашому містечку? 

- Ніхто не знає точно, - відповідає жінка, сідаючи на найближчий стілець. - Але чутки ходять, що це хтось дуже впливовий. Вони планують побудувати тут щось грандіозне, тож нам усім доведеться шукати нові місця.

Я відчуваю, як холод проникає в мої кістки. Стільки зусиль вкладено в цей магазин, стільки часу і любові. І тепер усе це може зникнути.

У мене щойно все налагодилося, кондитерський магазин почав приносити такі прибутки, що ще кілька років тому мені навіть не снилося. Я планувала взяти на роботу ще одного співробітника, бо удвох із Катею ми ледь встигаємо виконувати всі замовлення, а тепер... 

- Але я вклала гроші в ремонт, - шепочу я, намагаючись осмислити почуте. - Це не може бути правдою.

- Боюся, що це так, Тетяно, - зітхає Зоя Анатоліївна, дивлячись на мене співчутливо. - Ми всі в одному човні. Кінець моєму квітковому бізнесу, - її голос зривається, вона театрально хапається за серце. 

Катя, почувши нашу розмову, підходить ближче, теж виглядає стривоженою.

- Тетяно, що будемо робити? - запитує вона, дивлячись на мене великими очима.

- Не знаю, - зізнаюся я, намагаючись не показати своєї паніки. - Треба розібратися, що відбувається. Можливо, це просто чутки. Дякую, Зоє Анатоліївно, що повідомили, - кажу я, намагаючись не розплакатися від цих новин. - Якщо я щось дізнаюся, одразу дам вам знати. І ви тримайте нас у курсі

- Я ось що думаю, Тетяно, - тон жінки різко змінюється на діловий, в очах загоряється вогник. - Ми повинні вийти з плакатами і перекрити дорогу! Не дамо захопити нас рекетом! Потрібно привернути увагу громадськості! Преси! Якщо потрібно буде, дійдемо навіть до предидента! 

Я лише хитаю головою. 

- Але це не рекет. Якщо хтось викупив будівлю, то все по-чесному. 

- Рекет у чистому вигляді! Тиснуть на малий бізнес з усіх боків. Нам і так непросто! - обурюється вона і піднімається зі стільця. - Мені потрібно йти, квітковий закритий, поки я тут. Хоч якісь копійки потрібно заробити, поки нас не прогнали. 

Я проводжаю її до дверей і, коли вона йде, я кілька хвилин не можу зібратися з думками. Роблю кілька ковтків води, намагаючись прийти до тями. 

- Катю, давай продовжимо працювати, - кажу я, намагаючись надати своєму голосу впевненості. - Нам за дві години потрібно на видачу замовлення віддати.

Катя киває, і ми повертаємося до роботи. Але думки про знесення будівлі не дають спокою, перекриваючи навіть шок від зустрічі з Артуром. Хто міг викупити будівлю? І що мені тепер робити?