Глава 3

Артур

- Артуре, чому тобі не подобається Ліза? Я так старалася, щоб влаштувати вам зустріч. 

Мама вміє бути наполегливою, а ще дзвонити в найбільш непідходящий час. 

- Мамо, варто їй відкрити рота і сказати слово, як я одразу ж засинаю. Якщо в тебе нічого термінового, то поговоримо пізніше. Я зайнятий. 

Насправді ні чорта я не зайнятий. Витріщаюся на вікна багатоповерхівки, намагаючись зрозуміти, які з них належать Тані. 

Доля, здається, насміхається наді мною. 

Побачив її і знову минуле перед очима. У венах кров горить, так хочеться запитати, чому вона так вчинила. 

У неї тепер діти. Двійня. Цікаво, від того мужика, що я бачив поруч із ним? 

На вигляд малі вже дорослі. Виходить, завагітніла одразу після нашого розставання і заміж вискочила? 

- Артуре, ти мене слухаєш? - з думок вириває голос матері. 

- Так. 

- У мене є ще кілька дівчаток на прикметі. Усі з хороших сімей, я скину тобі...

- Мамо, - смикаю її роздратовано. - Перестань це робити. Я в змозі сам знайти собі жінку. І одружитися. Коли вважатиму це за потрібне, - грубо обриваю її і відключаюся. 

Стиснувши зуби, кидаю телефон на пасажирське сидіння.

Зустріч із Танею похитнула міє самовладання. 

Вона красива, щаслива, заміжня і з дітьми. Тільки що в рідному місті робить? Не повинно її було бути тут. Збиралася ж у столиці залишитися, і ніколи сюди не повертатися. 

Компанія зняла мені квартиру в тому ж будинку, де вона живе, іронія долі, не інакше. Я тільки вчора приїхав і навіть не встиг розпакувати речі. А сьогодні вже зіткнувся з Танею. З жінкою, яка перевернула моє життя шість років тому і залишила більше запитань, ніж відповідей.

Паркую машину на підземній стоянці і прямую до ліфта. Поки їду нагору, думки про Таню не дають спокою. Стільки років минуло, а вона все ще викликає в мені бурю емоцій. 

З погляду її зрозумів, що впізнала відразу. Але виду не подав. Навіщо? Ми не старі друзі, краще зробити вигляд, що незнайомі. В неї своє життя, в мене -- своє.

Коли двері ліфта відчиняються, я виходжу в коридор і йду до своєї квартири, гадаючи, на якому поверсі вона живе. 

Посміхаюся, коли думаю про те, що це може бути навіть сусідня квартира. Краще з'їхати звідси. Так спокійніше буде. Бо в цьому місті я надовго. 

Щойно відчиняю двері, дратівливим гавкотом мене зустрічає Хало. На вигляд люта помісь чихуа моєї сестри і ще якоїсь псини невідомого походження. Сестра була в депресії, коли зрозуміла, що парування з титулованою чихуахуа не вдалося, бо Міка, найімовірніше, встигла закрутити роман із дворовим собакою, коли вкотре втекла від сестри. 

- Привіт, друже, - нахиляюся я, щоб погладити його. - Сумував?

Пес радісно стрибає довкола, і я усміхаюся, відчуваючи, як напруга трохи відпускає. Зачиняю двері й проходжу у вітальню, де кидаю ключі на стіл.

- Чорт, - виривається в мене, коли я згадую її погляд. Цей її переляканий погляд. Чому вона не сказала нічого? Чому теж прикинулася, що не впізнала мене?

Я піднімаюся з крісла і починаю ходити кімнатою. Роздратування кипить, і я не можу заспокоїтися. Весь цей час я жив із думкою, що Тетяна зрадила мене. Але бачити її зараз, із дітьми, які могли б бути нашими - це нестерпно.